Еріх Фромм - Мати чи бути?

Субота — день радощів, оскільки цього дня людина є цілком сама собою. Ось чому Субота в Талмуді називається провісником месіанських часів, а месіанські часи — без­конечною Суботою, днем, коли власність і гроші, скорбота і печаль — усе це табу; день, коли час переможений і панує чисте буття. Вавилонський Шапату — історичний поперед­ник Суботи — був днем печалі і страху. Сучасна Неділя — день веселощів, споживання, втечі від самого себе. Тож, можливо, варто відновити Суботу як день всеосяжної гар­монії й миру, день, що передрікає майбутнє людства?

Ще один внесок єврейського народу у світову культу­ру, який за своїм значенням дорівнює Суботі, — уявлення про месіанський час. Поряд із Суботою цей образ підтри­мував життя і надію єврейського народу, який не озло­бився, незважаючи на жорстокі розчарування, що спіт­кали його через псевдомесій, починаючи від Бар-Кохби у II столітті й до наших днів. Як і Субота, це образ такої доби, коли власність втратить сенс, коли страху й війнам настане край, а метою життя стане реалізація наших вну­трішніх сил [5] Я аналізував концепцію месіанських часів у «Будете як Боги» [51]. Субота також розглядається в цій книзі та у розділі «Ритуал Суботи» в «Забутій мові» [42] .

Історія Виходу закінчується трагічно. Євреї не ви­тримують життя без володіння. І хоча вони спроможні об­ходитися без постійного житла і без їжі, крім тої, що по­силає їм Бог щодень, але вони не можуть жити без зримо присутнього «лідера».

Отже, коли Мойсей зникає на горі, зневірені юдеї спонукають Аарона зробити їм щось зриме, чому можна поклонитися, — Золоте Теля. Ясна річ, можна було б ска­зати, що таким чином сини Ізраїлю розплатилися за Божу помилку — дозвіл взяти з собою з Єгипту золото й коштов­ності. Це золото стимулювало в них жадобу багатства; і в мить відчаю власницька структура їхнього існування пе­ремогла. Аарон робить з їхнього золота теля, і народ каже: «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з Єгипетського краю» (Вихід, XXXII, 4).

Із життя пішло ціле покоління, і навіть Мойсею не було дозволено ступити на нову землю. Однак нове по­коління, як і їхні батьки, не мало хисту до вільного буття, до життя на землі без залежності від неї. Вони завоюва­ли нові землі, обжилися на них, винищили своїх ворогів і створили ідолів. Їхня племінна демократія перетвори­лася на подобу східного деспотизму — хоча й меншого масштабу, але з потужним устремлінням копіювати вели­кі держави того часу. Революція зазнала краху, її єдиним досягненням? якщо можна назвати його так, було пере­творення юдеїв з рабів на панів. Цей народ міг би бути цілком забутим сьогодні, лишившись тільки в примітках до історії Близького Сходу, якби не нові ідеї, вперше ви­словлені його революційними мислителями і пророками, не зіпсованими, на відміну від Мойсея, тягарем лідер­ства і необхідністю застосовувати диктаторські методи (наприклад, при масовому винищенні бунтарів на чолі з Кореєм).

Ці революційні мислителі, юдейські пророки, онови­ли образ людської свободи — визволеного від власницьких помислів буття — і повстали проти поклоніння ідолам, тво­рінням рук людини. Вони були безкомпромісними і перед­рікали, що народ знову втратить власну землю, якщо почне тягтися до її материнського лона в інцестуальному бажанні володіння, якщо не зуміє жити на ній вільною людиною, тобто люблячи її і не втрачаючи при цьому себе. Для про­років вигнання із землі було хоч і трагічним, але єдино мож­ливим шляхом до остаточного визволення; нове вигнання судилося не одному, а багатьом поколінням. Однак, навіть віщуючи повторний Вихід у пустелю, пророки не давали приспати віру юдейського народу, в кінцевому підсумку віру людства, змальовуючи образ месіанського часу, коли настануть бажані мир і добробут, і не за рахунок вигнання або знищення старих мешканців обітованої землі.

Справжніми послідовниками юдейських пророків стали великі вчені, рабини, і передусім засновник діаспо­ри Раббі Іоханан Закаї. Коли юдейські зверхники під час війни проти римлян (70 р. н. е.) вирішили за краще всім померти, ніж зазнати поразки і позбутися своєї держави, Раббі Закаї вчинив «державну зраду». Він таємно залишив Єрусалим, піддався командувачеві Римської армії і попро­сив дозволу заснувати Єврейський університет. Це було початком багатої єврейської традиції і водночас втратою всього, що мали євреї: власної держави, власного храму, власної духовної і військової бюрократії, власних жертов­них тварин і ритуалів. Усе було втрачено, але зберегла себе група людей, у яких не було нічого, крім ідеалів буття: зна­ти, вчитися, мислити і покладати надії на прихід Месії.