Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Сучасному біологу може бути дуже важко не посміятися з такої ідеї, але нам геть не слід вдаватися до зверхнього тону самого Бейтсона: «Ми звертаємося до Дарвіна через його незрівнянне зібрання фактів, [але] він для нас більше не є філософським авторитетом. Ми читаємо його схему еволюції, як читали б Лукреція чи Ламарка». А ось іще: «…як сьогодні багато хто з нас розуміє, трансформація мас населення невідчутними кроками, керованими відбором, настільки не відповідає дійсності, що можна лише дивуватись як браку проникливості, демонстрованому прихильниками цієї ідеї, так і вмінню переконувати, завдяки якому її зробили схожою на прийнятну хоча б на деякий час». Ситуацію змінив голов­ним чином Р. А. Фішер, який показав, що менделівська дискретна спадковість насправді є далеко не антитезою дарвінізму, а його невіддільною складовою.

Мутації необхідні для еволюції, але як комусь узагалі мог­ло спасти на думку, що вони є достатніми її умовами? Еволюційна зміна є покращенням значно більшою мірою, ніж можна було б очікувати від самого лише випадку. Проблема з мутацією як єдиною еволюційною силою звучить просто: з якого б то дива мутація «знала» , що саме для тварини буде добре, а що ні? Переважна більшість усіх можливих змін, які тільки могли б відбутися з уже наявним складним механізмом на кшталт якогось органа, зроблять його тільки гіршим. Лише крихітна меншість змін його покращать. Усі, хто хоче довести, що мутація без відбору є рушійною силою еволюції, мають пояснити, як так виходить, що мутації зазвичай бувають на краще. За допомогою якої такої загадкової внутрішньої мудрості організм вирішує мутувати в напрямку саме покращення, а не погіршення? Як бачите, насправді це те саме питання, тільки сформульоване іншими словами, яке ми порушували щодо ламаркізму. Зайве говорити, що мутаціоністи на нього так і не відповіли. Дивно те, що вони взагалі, схоже, не переймалися цим питанням.

У наші дні (причому несправедливо) це здається нам іще абсурднішим, бо ми виховані в переконанні, що мутації є «випадковими». Якщо мутації є випадковими, то вони, за визначенням, не можуть вести до покращення. Але ж представники школи мутаціоністів, ясна річ, мутації випадковими не вважали. Вони були переконані, що організм має вбудовану тенденцію змінюватися в одних напрямках, а не в інших, хоча й залишали відкритим питання про те, як організм «знає», які зміни були б добрими для нього в майбутньому. Хоча ми й відкидаємо це як містичну маячню, для нас важливо точно визначити, що ми маємо на увазі, коли говоримо, що мутації є випадковими. Випадковість буває різною, і багато людей плутають різні значення цього слова. Насправді в багатьох аспектах мутації не випадкові. Я лише наполягатиму, що ці аспекти не містять жодного еквівалента передбачення того, що покращить життя тварини. А якийсь еквівалент передбачення був би справді необхідним, якби мутація без відбору використовувалася для пояснення еволюції. Тому буде повчально подивитися трохи уважніше на те, в якому сенсі мутації є випадковими, а в якому ні.

Перший аспект, в якому мутації є невипадковими, буде таким. Мутації не відбуваються спонтанно, а спричиняються певними фізичними подіями. Вони викликаються так званими «мутагенами» (небезпечними, бо з них часто починається рак) — рентгенівськими й космічними променями, радіоактивними речовинами, різноманітними хімічними сполуками й навіть іншими генами, які називаються «гени-мутатори». По-друге, не всі гени будь-якого виду мутують з однаковою ймовірністю. Кожен локус хромосом має свою власну характерну для нього частоту мутацій . Наприклад, частота, з якою мутація створює ген хореї Гантінґтона (хвороби, аналогічної танцю святого Віта), що вбиває людей на початку середнього віку, становить приблизно 1 на 200 тисяч. Відповідна частота для ахондроплазії (знайомого багатьом синдрому карликовості, характерного для басет-гаундів і такс, коли кінцівки виростають занадто короткими для тіла) приблизно в 10 разів вища. Ці частоти вимірюються за звичайних умов. За умови ж впливу мутагенів на кшталт рентгенівських променів частоти мутацій зростають. Деякі частини хромосоми є так званими «гарячими точками» з високим оборотом генів — дуже високою локальною частотою мутацій.

По-третє, в кожному локусі хромосом, «гаряча» це точка чи ні, мутації в певних напрямках можуть бути ймовірнішими, ніж у зворотних. Це породжує явище, відоме як «мутаційний тиск», що може мати еволюційні наслідки. Навіть якщо, наприклад, дві форми молекули гемоглобіну (форма 1 і форма 2) є нейтральними з погляду відбору в тому сенсі, що вони обидві однаково добре переносять кисень у крові, мутації від першої до другої все одно можуть бути поширенішими, ніж зворотні мутації від другої до першої. У цьому випадку мутаційний тиск матиме тенденцію робити форму 2 поширенішою, ніж форму 1. Мутаційний тиск у конкретному локусі хромосоми вважається нульовим, якщо частота прямих мутацій у цьому локусі точно врівноважується частотою зворотних мутацій.