Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Раніше приклад ока вже ставав нам у пригоді, то чому б не скористатися ним знову? Подумайте про складні взаємодії всіх цих робочих частин: кришталика з його надзвичайною прозорістю, корекцією кольору та сферичного викривлення; м’язів, що здатні миттєво фокусувати кришталик на будь-якій цілі від кількох дюймів до безкінечності; ірисової діафрагми чи механізму затемнення, що безперервно тонко налаштовує апертуру ока на кшталт камери із вбудованим експонометром і швидким спеціальним комп’ютером; сітківки з її 125 мільйонами фотоклітин кодування кольору; тонкої мережі кровоносних судин, що живлять кожну деталь цієї машини; ще тоншої мережі нервів — еквівалента з’єднувальних провідків і електронних чипів. А тепер, тримаючи в голові всю цю ювелірну складність організації, спитайте себе, чи могла вона бути зведена разом за допомогою принципу використання й невикористання. Відповідь, як на мене, є очевидно заперечною.

Кришталик є прозорим і відкоригованим проти сферичної та хроматичної аберації. Чи могли такі властивості виникнути виключно завдяки використанню ? Чи може кришталик промитися до прозорості потоками фотонів, що крізь нього ллються? Чи стане він кращим через те, що використовується, лише з тієї причини, що крізь нього проходить світло? Звісно ж ні. З якого б дива йому це робити? Чи розсортуються клітини сітківки на три кольорочутливі класи лише тому, що їх бомбардує світло різних кольорів? Знову ж таки, з якого б то дива їм це робити? Коли м’язи для фокусування кришталика вже існують, тренування справді змушує їх ставати дедалі більшими й сильнішими; але саме по собі це не змусить зображення ввійти в точніший фокус. Правда в тому, що принцип використання й невикористання не здатен сформувати нічого, крім найгрубіших і найменш разючих адаптацій.

Дарвінівський відбір, з іншого боку, не має жодних проблем із поясненням кожної крихітної детальки. Наявність гарного зору, точного й достовірного до найменших дрібниць, може бути для тварини питанням життя і смерті. Кришталик, належним чином сфокусований і відкоригований проти аберації, може бути для швидкокрилого птаха на кшталт стрижа головним чинником, що дає йому змогу зловити муху, а не вліпитись у скелю. Добре змодульована ірисова діафрагма, що швидко затемнює кришталик, коли виходить сонце, може бути тим, що допомагає вчасно побачити хижака, щоб утекти, а не бути засліпленим на якусь фатальну мить. Будь-яке покращення ефективності ока, хоч яким би незначним і глибоко захованим у внутрішніх тканинах воно було, може посприяти виживанню та репродуктивному успіхові тварини, а отже, поширенню генів, що обумовлюють це покращення. Таким чином, дарвінівський відбір здатен пояснити еволюцію покращень. Теорія Дарвіна пояснює еволюцію успішного апарату виживання як прямий наслідок самого його успіху. Взаємозв’язок між поясненням і тим, що треба пояснити, є прямим і детальним.

Теорія ж Ламарка, з іншого боку, покладається на хитке й дуже непевне правило: усе, що активно використовується, виграло б, якби стало більшим. Усе зводиться до покладання на кореляцію між розміром того чи іншого органа і його ефективністю. Якщо така кореляція й існує, то вона, безумовно, є надзвичайно слабкою. Дарвінівська теорія, по суті, покладається на кореляцію між продуктивністю того чи іншого органа і його ефективністю — кореляцію просто ідеальну! Ця слабкість теорії Ламарка не залежить від детальних фактів про конкретні форми життя, які ми бачимо на цій планеті. Це загальна слабкість, що стосується будь-якого типу адаптивної складності, і я думаю, що вона має стосуватися життя в будь-якому місці Всесвіту, хоч якими б чужими й дивними були його особливості.

Отже, наше спростування ламаркізму вийшло доволі спустошливим. По-перше, його ключове припущення про спадковість набутих характеристик, схоже, є хибним для всіх відомих нам життєвих форм. По-друге, воно не лише є хибним, а й має бути хибним для будь-якої життєвої форми, що покладається на епігенетичний («рецепт»), а не преформістський («креслення») тип ембріології, і це стосується всіх досліджених життєвих форм. По-третє, навіть якби припущення теорії Ламарка було правдою, ця теорія в принципі, причому з двох зовсім різних причин, не здатна пояснити еволюцію серйозної адаптивної складності, і не лише на нашій Землі, а й у будь-якому місці Всесвіту. Таким чином, не можна сказати, що ламаркізм є теорією, конкурентною дарвінівській, що виявилася хибною. Ламаркізм взагалі не є конкурентом дарвінізму. Він навіть не є серйозним кандидатом на роль пояснення еволюції адаптивної складності. Як потенційний конкурент дарвінізму він був приречений із самого початку.