Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

У межах змінного спідизму можна виділити два типи переконань, позначені як «дискретний змінний спідизм» і «безперервно-змінний спідизм». Запеклий «дискретист» не лише переконаний, що еволюція варіює за своєю швидкістю. Він вважає, що швидкість різко перемикається з одного дискретного рівня на інший, ніби в автомобільній коробці передач. Наприклад, він може вірити, що еволюція має лише дві швидкості: «дуже швидко» і «стоп». (Тут я не можу втриматись, аби не згадати відчуття приниження від запису виховательки в першому звіті про мою, семирічного, успішність у складанні одягу, прийнятті холодних ванн та інших повсякденних заняттях із життя закритої школи: «Докінз має лише три швидкості: “повільно”, “дуже повільно” і “стоп”».) Еволюція на швидкості «стоп» і є тим «стазисом», який, на думку пунктуалістів, характеризує великі популяції. Еволюція ж на вищій швидкості відбувається, на їхню думку, під час видоутворення в дрібних ізольованих популяціях за межами великих, еволюційно статичних. Згідно з такою думкою, еволюція завжди перебуває в тому чи іншому з двох швидкісних станів і ніколи між ними. Елдредж і Ґулд тяжіють до дискретизму, і в цьому сенсі вони щиро радикальні. Їх можна назвати «дискретними змінними спідистами». До речі, немає жодних конкретних причин, чому дискретний змінний спідист має обов’язково робити акцент на видоутворенні як періоді, коли відбувається швидкісна еволюція. На практиці ж, однак, більшість із них саме це й роблять.

З іншого боку, «безперервно-змінні спідисти» переконані, що швидкість еволюції безперервно коливається від «дуже швидко» до «дуже повільно» й «стоп» з усіма можливими проміжними положеннями. Вони не бачать жодних конкретних причин віддавати перевагу якимось певним швидкостям перед іншими. Зокрема, стазис для них є лише крайнім випадком надповільної еволюції. Для пунктуаліста ж у стазисі є щось дуже особливе. Стазис для нього — не просто еволюція, настільки повільна, що має нульову швидкість, і не просто відсутність еволюції, зумовлена відсутністю рушійної сили для змін. Радше стазис відображає позитивний спротив еволюційним змінам. Це має майже такий вигляд, неначе вид робить активні кроки, аби не еволюціонувати, всупереч наявності рушійних сил для еволюції.

У тому, що стазис є реальним явищем, погоджується більше біологів, ніж у визначенні його причин. Візьмемо як крайній приклад целаканта латимерію. Целаканти — це така велика група «риб» (насправді, хоча їх і називають рибами, вони є ближчими родичами для нас із вами, ніж для форелі та оселедців), що процвітала понад 250 мільйонів років тому й буцімто вимерла приблизно одночасно з динозаврами. Я кажу «буцімто», бо 1938 року, на превеликий подив зоологічного світу, в улові одного глибоководного рибальського судна поблизу узбережжя Південної Африки опинилася химерна риба півтора ярди завдовжки і з незвичайними плавцями, схожими на ноги. Хоча ця риба й устигла майже зіпсуватися, перш ніж люди усвідомили її безцінне значення, її напіврозкладені рештки, на щастя, саме вчасно привернули увагу кваліфікованого південноафриканського зоолога. Насилу вірячи своїм очам, він ідентифікував її як сучасного целаканта й назвав латимерією. Відтоді в тій самій місцевості було виловлено ще кілька зразків такої риби, і на сьогодні цей вид уже належним чином вивчено та описано. Він є «живим викопним» у тому сенсі, що майже зовсім не змінився з часів своїх викопних предків, що жили сотні мільйонів років тому.

Отже, ми маємо стазис. Що ж нам із ним робити? Як його пояснити? Деякі біологи сказали би, що спадкова лінія, яка веде до латимерії, залишилася без змін, бо її не підштовхував природний відбір. У певному сенсі їй не було «потреби» еволюціонувати, бо ці тварини успішно пристосувалися до життя глибоко в морі, де умови зовнішнього середовища не надто змінювалися. Можливо, вони ніколи не брали участі в жодних «гонитвах озброєнь». Їхні родичі, що вийшли на сушу, еволюціонували через природний відбір, який змушував їх до того різноманітними несприятливими умовами включно з «гонитвою озброєнь». Інші біологи, серед них і ті, що називають себе пунктуалістами, могли б сказати, що спадкова лінія, яка веде до сучасної латимерії, активно опиралася змінам усупереч будь-якому тиску природного відбору. Хто ж із них правий? У конкретному випадку латимерії важко сказати, але є один спосіб, яким, у принципі, ми могли би з’ясувати це хоча б приблизно.