Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Отже, пунктуалісти заперечують насправді не ґрадуалізм Дарвіна: ґрадуалізм означає, що кожне нове покоління є лише трохи відмінним від попереднього. Щоб заперечувати це, треба бути сальтаціоністом, а Елдредж і Ґулд сальтаціоністами не є. Радше вони та інші пунктуалісти виступають проти примарної віри Дарвіна в незмінність темпів еволюції. Вони виступають проти неї, бо вважають, що еволюція (усе ще безперечно ґрадуалістська еволюція) відбувається швидко під час відносно коротких спалахів активності (явищ видоутворення, що створюють своєрідну атмосферу кризи, в якій порушується нібито нормальний спротив еволюційним змінам) і дуже повільно (або й узагалі не відбувається) під час довгих проміжних періодів стазису. Коли ми говоримо «відносно коротких», то маємо на увазі, звісно, коротких відносно геологічної часової шкали загалом. Навіть тривалість еволюційних ривків пунктуалістів, хоча вони й можуть бути моментальними за геологічними мірками, обчислюється в десятках чи навіть сотнях тисяч років.

Світло на цю ідею проливає думка відомого американського еволюціоніста Джорджа Ледьярда Стеббінса. Він не надто переймається рвучкою еволюцією, а всіляко намагається підкреслити швидкість, з якою можуть відбуватись еволюційні зміни, якщо дивитися на них крізь призму часової шкали відомого нам геологічного часу. Він уявляє якийсь вид тварин розміром приблизно з мишу. Далі припускає, що природний відбір починає сприяти збільшенню розмірів тіла цієї тварини, але зовсім трохи. Можливо, більші самці отримують невеличку перевагу в конкуренції за самиць. У будь-який момент часу самці середнього розміру є дещо менш успішними, ніж ті, що хоч трішки більші за середньостатистичних. Стеббінс позначає математичну перевагу, яку мають більші особини в його гіпотетичному прикладі, точною цифрою. Він задає їй настільки крихітне значення, що її просто неможливо виміряти людям-спостерігачам. А швидкість еволюційної зміни, яку вона несе, є, відповідно, настільки низькою, що її ніяк не помітити впродовж людського життя. Учений, який вивчає еволюцію на основі таких даних, сказав би, що ці тварини взагалі не еволюціонують. Тим не менш вони еволюціонують, дуже повільно, зі швидкістю, заданою математичним припущенням Стеббінса, і навіть із цією низькою швидкістю вони здатні врешті-решт досягти розміру слона. Скільки б це зайняло часу? Очевидно, багато за людськими мірками, але людські мірки тут недоречні. Ми говоримо про геологічний час. Стеббінс розраховує, що з дуже низькою швидкістю еволюції, яку він припускає, тваринам знадобилося б приблизно 12 тисяч поколінь, аби еволюціонувати від середньої ваги 40 грамів (розміру миші) до середньої ваги понад 6 мільйонів грамів (розміру слона). Якщо припустити час зміни поколінь на рівні 5 років (що більше, ніж у миші, але менше, ніж у слона), зміна 12 тисяч поколінь зайняла б приблизно 60 тисяч років. Цього замало для вимірювання звичайними геологічними методами датування даних про скам’янілості. Як говорить Стеббінс, «походження нового типу тварин за 100 тисяч років і менше розцінюється палеонтологами як “раптове” чи “миттєве”».

Пунктуалісти не говорять про стрибки еволюції; вони говорять про епізоди відносно швидкої еволюції. Але навіть цим епізодам не треба бути швидкими за людськими мірками, щоб видаватися миттєвими за мірками геологічними. Хоч що б ми думали про теорію переривчастої рівноваги як таку, ґрадуалізм (переконання сучасних пунктуалістів, а також Дарвіна, що між поколіннями не існує раптових стрибків) надто легко сплутати з «постійним еволюційним спідизмом» (заперечуваним пунктуалістами й нібито, однак не насправді, підтримуваним Дарвіном). Це геть не одне й те саме. Переконання пунктуалістів правильно буде характеризувати так: «ґрадуалістські, але з довгими періодами “стазису” (еволюційного застою), що перериваються короткими епізодами швидких поступових змін». Тобто наголос тут робиться на довгих періодах стазису як раніше недооцінюваному явищі, що насправді потребує пояснення. Справжнім внеском пунктуалістів в еволюційну теорію є саме наголос на стазисі, а не заявлене ними заперечення ґрадуалізму, бо насправді вони є такими самими ґрадуалістами, як і всі інші.

Наголос на стазисі, але не в такій перебільшеній формі, можна знайти навіть у теорії видоутворення Майра. Він вважав, що з двох географічно відокремлених родин первинна велика предкова популяція змінюється менш імовірно, ніж нова, дочірня (у випадку нашого прикладу з землерийками та, що мешкає по той бік гірського масиву). І річ не лише в тім, що саме дочірня популяція перемістилася на нові землі, де умови життя, як і тиск природного відбору, можуть бути іншими. Річ також у тому, що існують якісь теоретичні причини (на яких наголошує Майр, але про важливість яких можна посперечатися) вважати, що великим популяціям із вільним схрещуваннням властиво опиратись еволюційним змінам. Тут буде доречною аналогія з інертністю великого важкого предмета, який непросто зсунути з місця. Дрібним же, віддаленим популяціям, згідно з цією теорією, через їхні невеликі розміри від природи більш властиво змінюватися, еволюціонувати. Тому там, де я говорив про дві популяції, чи родини, землерийок як такі, що розходяться, Майр радше побачив би первинну, предкову популяцію як порівняно статичну, а нову — як таку, що від неї відходить. Тут не гілка еволюційного дерева розгалужується на дві однакові гілочки — радше ми бачимо основний стовбур із бічним пагоном, що від нього відростає.