Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Читач неодмінно помітить, що цей аргумент базується на первинному припущенні, що мікроскоп уже був доволі близьким до чіткого фокуса, перш ніж ми почали здійснювати випадкові коригування. Якщо ж мікроскоп із самого початку перебуває за 2 дюйми від фокуса, то випадкова зміна на 1 дюйм має 50 % шансів на те, щоб привести до покращення, так само, як і випадкова зміна на одну соту дюйма. У цьому випадку «макромутація», схоже, має перевагу, бо наближає мікроскоп до фокуса швидше. Аргумент Фішера, звісно, стосуватиметься тут «мегамутацій» — скажімо, зсуву у випадковому напрямку на 6 дюймів.

Чому ж тоді Фішерові дозволили зробити його первинне припущення, що мікроскоп із самого початку перебуває майже у фокусі? Це припущення випливає з ролі мікроскопа в аналогії. Після його випадкового налаштування мікроскоп виступає в ролі мутантної тварини. А до цього випадкового налаштування мікроскоп був аналогом звичайного, не мутантного предка мутантної тварини. Оскільки він є предком, то явно прожив достатньо довго для розмноження, а тому не може бути надто далеким від доброго налаштування. Водночас мікроскоп до випадкового зсуву не може бути надто далеким від фокуса, бо інакше тварина, роль якої він відіграє в аналогії, не змогла б вижити взагалі. Це лише аналогія, і немає жодного сенсу сперечатися, означає це «надто далеким» дюйм, одну десяту чи одну тисячну частку дюйма. Важливо те, що, коли розглядати мутації дедалі більшої величини, там обов’язково буде точка, у якій що більша мутація, то менш імовірна користь від неї; тоді як, коли розглядати мутації дедалі меншої величини, там обов’язково буде точка, у якій імовірність користі мутації дорівнюватиме 50 %.

Таким чином, суперечка про те, чи могли б макромутації на кшталт антенапедії взагалі бути корисними (чи хоча б не бути шкідливими), а отже, чи могли б вони породити еволюційну зміну, впирається в те, наскільки вони «макро». Що більше мутація «макро», то ймовірніше, що вона буде шкідливою, і менш імовірно, що вона стане частиною еволюції виду. Власне кажучи, практично всі мутації, які вивчаються в генетичних лабораторіях, — доволі таки «макро», бо інакше генетики б їх просто не помітили, — є шкідливими для тварин, у яких вони виникли. (За іронією долі, я зустрічав людей, переконаних, що це є аргументом проти дарвінізму!) Тоді аргумент із мікроскопом Фішера дає одну причину для скептицизму щодо «сальтаційних» теорій еволюції, принаймні в їхній крайній формі.

Інша загальна причина для невіри в справжню сальтацію також є статистичною, і її сила також кількісно залежить від того, наскільки «макро» є макромутація, яку ми приймаємо без доказів. У нашому випадку це пов’язано зі складністю еволюційних змін. Багато еволюційних змін, які нас цікавлять (хоча й не всі), є проривами з погляду складності задуму. Цю думку прояснює яскравий приклад ока, який ми розглядали в попередніх розділах. Тварини з очима як у нас еволюціонували від предків, що взагалі не мали очей. Запеклий сальтаціоніст міг би теоретично припустити, що ця еволюція відбулася за один-єдиний мутаційний крок. Пре­док не мав очей узагалі, лише голу шкіру там, де вони могли б бути. І от він породив химерне потомство з повністю розвиненими очима, оснащеними кришталиком змінного фокуса, ірисовою діафрагмою для затінення кришталика, сітківкою з мільйонами триколірних фотоклітин, — і все це з нервами, правильно під’єднаними до мозку для забезпечення його точним бінокулярним стереоскопічним кольоровим зором.

У моделі з біоморфами ми припускали, що такого типу багатовимірне покращення відбутися не могло. Згадаймо, що прийнятним це припущення було тому, що для створення ока з нічого потрібне не просто якесь одне покращення, а велика кількість покращень. Будь-яке з цих покращень є доволі неймовірним саме по собі, але не таким уже неймовірним, аби бути неможливим. Та що більша кількість одночасних покращень розглядається, то неймовірнішим є їх одночасне виникнення. Збіг їх одночасного виникнення є еквівалентом того, щоб зробити у Землі біоморфів дуже великий стрибок і випадково приземлитися в одному конкретному наперед визначеному місці. Якщо взяти до розгляду достатньо велику кількість покращень, то їх спільне виникнення стає настільки неймовірним, щоб бути неможливим з усіх поглядів. Цей аргумент наводився вже неодноразово, але, можливо, буде корисно наголосити на відмінності між двома типами гіпотетичної макромутації, обидва з яких, схоже , заперечуються аргументом про складність, але, по суті, він заперечує лише один із них. З причин, що стануть зрозумілими нижче, я називаю їх макромутаціями типу «Boeing 747» та макромутаціями типу витягнутого «DC8» .