Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Отже, макромутації таки відбуваються. Але чи відіграють вони якусь роль в еволюції? Люди, що називають себе сальтаціоністами, вважають макромутації засобами, якими в еволюції можуть відбуватися великі стрибки впродовж одного покоління. Справжнім сальтаціоністом був Річард Ґолдшмідт, з яким ми вже зустрічалися в розділі 4. Якби сальтаціоністи були праві, то видимі «пробіли» в даних про скам’янілості не обов’язково мали б бути пробілами як такими. Наприклад, сальтаціоніст може вважати, що перехід від скошеного лоба австралопітека до опуклого лоба людини розумної відбувся одним-єдиним макромутаційним кроком, впродовж одного-єдиного покоління. Відмінність у формі тіла між цими двома видами є, мабуть, меншою, ніж відмінність між звичайною плодовою мушкою й мушкою з антенапедією, і теоретично можливо, що перша людина розумна була генетично видозміненою (можливо, гнаною й переслідуваною) дитиною двох нормальних батьків-австралопітеків.

Є дуже вагомі причини для заперечення всіх таких сальтаціоністських теорій еволюції. Однією, доволі прозаїчною причиною є те, що якби якийсь новий вид справді виник за один-єдиний мутаційний крок, то представникам цього нового виду було б, мабуть, важко знайти собі партнерів. Але мені ця причина здається менш промовистою й цікавою, ніж дві інші, які я вже згадував, розмірковуючи про те, чому слід відкинути можливість великих стрибків Землею біоморфів. Першу з цих ідей висловив видатний статистик і біолог Р. А. Фішер, з яким ми вже зустрічалися, розглядаючи інші питання в попередніх розділах. Фішер був непохитним опонентом усіх форм сальтаціонізму за часів, коли той був значно більш модним, ніж сьогодні, й використовував таку аналогію. Уявіть собі мікроскоп, що майже, але не зовсім ідеально сфокусований, а в усьому іншому добре налаштований для чіткого бачення. Які шанси на те, що, коли ми внесемо в налаштування мікроскопа якусь випадкову зміну (відповідну мутації), це покращить фокус і загальну якість зображення? Фішер говорив:

Доволі очевидно, що ймовірність покращення налаштування внаслідок будь-якої великої випадкової зміни буде дуже мала, тоді як у випадку змін, значно менших за найменшу, але здійснених виробником чи оператором, шанс на покращення майже напевне був би 50 : 50.

Я вже зазначав, що речі, які Фішеру вдавалося «легко побачити», могли вимагати від звичайних учених великих розумових зусиль, і те ж саме стосується того, що він вважав «доволі очевидним». Тим не менш подальші роздуми майже завжди показують, що він був правий, і в нашому випадку це можна довести без зайвих труднощів, отримавши від того задоволення. Не забувайте, що ми уявляємо собі мікроскоп із майже правильним фокусом перед початком роботи. Припустімо, що лінза знаходиться трохи нижче, ніж вона мала б бути для ідеального фокуса, — скажімо, на одну десяту частку дюйма ближче до предметного скельця. Тоді, якщо зсунути її зовсім трохи, скажімо на одну соту частку дюйма, у випадковому напрямку, які будуть шанси на покращення фокуса? Якщо випадково зсунути її на одну соту частку дюйма вниз , фокус погіршиться. Якщо ж випадково зсунути її на одну соту частку дюйма вгору , фокус покращиться. Оскільки зсув відбувається у випадковому напрямку, ймовірність кожного з цих двох можливих варіантів дорівнює 50 : 50. І що менший буде рух налаштування відносно початкової помилки, то більше ймовірність покращення наближатиметься до 50 : 50. Це завершує обґрунтування другої частини твердження Фішера.

А тепер припустімо, що трубка мікроскопа зсувається на велику відстань — еквівалент макромутації — також у випадковому напрямку; припустімо, що вона зсувається на цілий дюйм. Тепер уже не має значення, в якому напрямку відбувається зсув, угору чи вниз, — фокус однак стане гіршим, аніж він був до того. Якщо випадково зсунути її вниз, вона опиниться в одній цілій і одній десятій дюйма від свого ідеального положення (і може навіть продавити предметне скельце). Якщо ж випадково зсунути її вгору, вона розташується в дев’яти десятих дюйма від ідеального положення. До пересування вона перебувала від нього лише в одній десятій дюйма, тож, як не крути, наш «макромутаційний» великий зсув був поганою ідеєю. Ми зробили розрахунки для дуже великої зміни («макромутації») та для дуже малої («мікромутації»). Очевидно, що можна зробити такі самі розрахунки для низки проміжних розмірів змін, але в цьому немає жодного сенсу. Гадаю, тепер уже справді доволі очевидно, що чим менший зсув ми здійснюємо, тим ближче підходимо до межі, де шанси на покращення дорівнюють 50 : 50; а що більший зсув, то ближче ми до межі, де ці шанси дорівнюють нулю.