Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Доки світила над Землею комета Хелейопса, сумовитий Янгол мав час і мав натхнення гаразд підготуватися до подання Кандидатури. Він тримав обрану грішну міністрову душу на енерґетичному ланцюжку, дозволяючи їй вільні еволюції у надземних шарах, спостерігаючи чи надається ця душа до розвою. Залітаючи у новому просторі існування до ноосфери, Міністр почувався спочатку не дуже впевнено.

Тисячолітньої витримки коктейль з розумових еманацій людства був для нього ще заміцним, але вже привабливим.

«Так ось чим, виявляється, займалися всі, поки я там, у Тихих Водах, пиячив, як останній козел, - думала бульбашкаМіністр. - Чому ж я там відвертався від усього розумного, доброго, вічного, а тепер так радо сприймаю його?»

«Це відбувається тому, - пояснив Міністрові вчора академік Вернадський, - що людство живе у психозойську еру і повинно втямити, що все-все навкруги має душу. І ваша, Петре, душа зараз може вільно, без перешкод, сприймати душу світу».

«Ви маєте рацію, шановний Володимире Івановичу, - шанобливо відповів академіку Міністр. - Може й добре, що я сприймаю це лише зараз, бо відкрийся мені все не в тонкому, а у грубому світі, то мав би інформаційний невроз, прагнення полинути у віртуальну реальність і там залишитися».

Нові враження сповнювали душу Міністра незвіданим.

Варто було залетіти до щільніших прошарків астрального світу, як починав почуватися автором усієї світової поезії, малярства і різних там філософій. Як уже встиг йому сказати, щойно вони здибалися, Лєнін Володимир Ілліч: «Комуністом можна стати лише тоді, коли збагатиш свою пам’ять знанням усіх тих багатств, що їх виробило людство». Вчора, наприклад, Міністр створив такі рядки:

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую,

Старих нехай брика Пегас А красивий Іван Котляревський тільки красиво посміхнувся Міністрові і повчально додав:

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинність ісправлять.

Щоправда, до сороковин по смерті сила звички і цікавість до справ людських поки що переважала в Міністрові поклик Усесвіту. Отож райдужна бульбашка - душа Міністрової душі - стрімко летіла на обійстя до Люмбаґа і, наблизившись, стишила політ. Замилувалася вишуканим живописним вирішенням картини: соковита, всіх вальорів зеленого, оаза саду, гра сонячних променів, карнавал квітів, яскраві білі, червоні, сині плями одягу людей, палевий метушливий клубок собаки. «Арфами, арфами… Йде весна запашна, квітами, перлами закосичена», - у захваті загукав Міністр і знову не злякався, що заговорив віршовано. Моцартова «Маленька нічна серенада» доспівала останній акорд.

- Що за нудоту крутить Толік? - штовхнула ліктем Занадтого Лідка. - Як у філармонії.

«Льоха», - обізвався подумки Занадтий. Убійництво на шосе пробило в біополі Занадтого діру, туди зі свистом витягувало все, і насамперед чомусь - почуття до Лідки. Як обрубало. Отак прокинувся Занадтий, побачив голе, тлусте, мов подушка, Лідчине плече, жирну шию з пітнявими кучериками, зачув звичне пухкання. Вона й спала несамовито, як усе, що робила. Вуста щільно стулені, лише у кутику видих пробивав верхню губу паровозним чух-пух-бух. Подивувався, як це й досі не задушив її. Де були двадцять літ його очі, де були двадцять літ його вуха, де була двадцять літ його голова? Куди поділася дебела, але струнка і поставна дівчина з палкими синіми очима і ніжним пушком над примхливою верхньою губою, обличчя якої не потребувало косметики для професіоналів? Дівчина, яку він нестримно забажав з банального першого погляду, і яка не одурила його чоловічих сподівань. «Пара-цвай», - сказала тоді Семклита. «Дивно, - подумав Занадтий, - я не пам’ятаю нічого з тих двадцяти літ. Окрім ліжка». Що Лідка робила, де працювала, про що розмовляли і чи розмовляли взагалі? Мамко, льолю! - це все, що залишилося?» І хазяйкою Лідка виявилася такою собі. Харчі зазвичай варила бездушні, столовські, безнадійні, а на ювілеї і різні збіговиська, до яких був охочий Занадтий, завжди кликала подругу, ставну красуню, кулінарного ґенія. Тамара вичворювала Занадтим не святковий стіл, а поему, симфонію, ораторію: зір втішався живописом вигадливо прикрашених страв, нюх раював, вдихаючи аромати печеного, вареного, смаженого, про смак прозою говорити взагалі не випадало.

Лідка ж нікому не зізнавалася про авторство Тамари, записувала всі компліменти на своє конто, втішалася чужою славою фантастичної куховарки. Злодюга, через соломину не переступить.