Валерій Шевчук - У череві апокаліптичного звіра

Коли ж йому це набридло, звів руку й зробив непевний рух – кілька дужих молодців із його найближчої охорони підійшли неквапно до Скиригайла, раптово кинулись на нього, – очевидно, чинили так не раз, – звалили і справно зв’язали. Скиригайло рвався, шаленів, червонів, тужився і, переконавшись у своїй несилі, почав плакати, водячи головою, – на нього, однак, уже ніхто не зважав, усі продовжували бенкетувати, ніби нічого особливого не сталося.

– Іван, – сказав про Скиригайла Вітовт Володимирові, ніби той не був Скиригайлові братом і не знав його, – гідна пошани людина і великий воїн, але не тоді, коли вп’ється.

– Все-таки я просив би залишити мені Житомир та Овруч, – сказав Володимир, для цього він до Вітовта й присів – розмова про Скиригайла не була йому цікава.

– Житомир та Овруч, – спокійно відказав Вітовт, – належать Київському князівству. Скиригайло б мені не вибачив цього умалення.

– Скиригайло учинить так, як скаже ваша милість, – похмуро мовив Володимир.

– О ні! – звів брови Вітовт, кидаючи оком, на зв’язаного Скиригайла – той уже заспокоївся й мирно хропів. – Скиригайло не такого тіста людина, щоб ним неважити. Це я можу зробити із ним п’яним, – він знову безвольно махнув рукою, на що охоронці миттю прискочили до Скиригайла й розв’язали його, – але з тверезим я мушу з ним рахуватися. Цей чернець, – звернув увагу Вітовт на Хому Ізуфова, – чому не сидить на місці, а шаландається?

– Це митрополичий намісник, – мовив Володимир. – Розумна й поважна голова…

– Розумних та поважних голів, – сказав, ледь розтуляючи вуста, Вітовт, – треба стерегтися тим більше, чим більший їхній розум.

– Може, й так, – буркнув Володимир. – Коли б не він, то я б, може, вашій милості без бою не піддався.

– Аж так, – зацікавлено повернувся Вітовт. – Який же в нього інтерес?

– Дурний інтерес, – сказав Володимир, тужно дивлячись на сплячого Скиригайла. – Не піддавати руїні Київ. Тобто те місто, яке давно вже руїна…

Листя тієї осені майже зовсім опало, коли Володимир Ольгердович покинув Київ, спорядивши свого майна на тисячу возів і повівши за ними власну бойову дружину. До Хоми дійшли чутки, коли випав сніг, що Скиригайло щасливо здобув Канів, Звенигород та Черкаси і вже повертається до Києва.

Кияни зустрічали князя як належить: з духовенством, на чолі якого стояв Хома Ізуфів, з тимпанами й трубами, з хоругвами. Скиригайло поселивсь у князівському замку, і звідтіля цілий тиждень долинали п’яні вигуки, співи, ячання музики – ані киян, ані духовенство на той бенкет запрошено не було. По тому Скиригайло зі слугами вивалився із замку і почав несамовито гасати на конях по місту, і, хоча міщани завчасно поховалися в доми, було вихоплено кільканадцятеро дівчат і завезено в замок. Ті дівчата згодом повернулися в домівки із запухлими від плачу обличчями, і їхні розповіді про те, що творилось у княжому теремі, повзли цілим містом, обростаючи такими небилицями, яких оганьблені міщанки й придумати не могли.

Саме тому, коли закінчився той бенкет, а може, бенкетники вирішили тільки перепочити; тобто тоді, коли князівський палац замовк і ніби у сон великий поринув, Хома вдяг свитку, глибше насунув на лоба кукіль, схопив патерицю до руки й безстрашно пішов туди, до князя, супроводжений цікавими і співчутливими очима киян. Ішов повільно, дивлячись у землю і вергаючи сніг чобітьм и б та палицею, а прийшовши, попросив воротного сказати князеві про себе. Кияни бачили, що ворота перед Хомою довго не відчинялися, і він, певне дошкулений холодом, туґщявся біля них, ходячи туди й сюди. Зрештою, з’явився воротний і відчинив перед Хомою хвіртку, і хвіртка ота зачинилась за ним наглухо, а всі, хто бачив це, подумали мімохіть: чи вийде Хома з цієї хвіртки, чи його звідтіля винесуть?

Скиригайло прийняв Хому похмуро. Взяв од нього благословення і всадив до столу, наказавши подати досить їстива та питва.

– Не знаю, княже, чи захочеш мене слухати, – сказав Хома, – але я прийшов до тебе, турбуючись про твою душу. Бо здалося мені, що з’їдає тебе апокаліптичний звір.

– А це що за диво? – понуро блимнув Скиригайло.

– Те, що з’їдає тебе й робить навісним. Отже, робить тебе хворим у дусі.

– Спасибі, отче, – відказав Скиригайло. – Це й справді так. У мене на душі ніби помийниця.

За вікном у цей час пішов сніг: густий, лапатий, і вони обидва озирнулися на оболони. В покої було холодно, Скиригайло сидів у накинутій на плечі шубі із вовчих шкур, біля очей у нього понабрякали важкі мішки, обличчя було несвіже й зморене.