Валерій Шевчук - У череві апокаліптичного звіра

– Тоді не треба було приходити княжити до нас. Тоді треба було залишатися там, де твоє дерево пам’яті, княже, росте й плодоносить. Коли ж ступив на стогни та вулиці наші, хай твоя голова прироста до цього дерева пам’яті – живий сік тебе наповнить.

– Не твоє діло мене вчити, отче, – гостро сказав князь. – Замалий ти і замізерний для цього чоловік.

Хома спустив очі.

– Правду сказав, княже, – замалий і замізерний. Але добра тобі бажати можу й прагну.

– Що мені з твого добра, ченче, – мовив, усміхаючись, князь, – коли в мене при боці є оце, – він торкнувся шаблі. – Тільки цим можу навчати шанувати себе й навіть любити. А ще тим, – показав на калитку. – За це попи ваші мені честь віддадуть, а всі мої гріхи й переступи відпустять. Все інше – багно, отче!

І знову дивно зирнув на Скиригайла Хома. Знову повторив те, що й уві сні вістив:

– Бійся, княже, своєї сили, не тільки хвалися нею – Бог так заповів. Багно легко того, хто не відає стежок по ньому, навіки топить.

– Загрожуєш мені, ченче? – спитав, насупившись, Скиригайло.

– Чи можу я, мізерний, тобі загрожувати, – спитав Хома. – Тільки добра тобі бажаю.

– Сам про власне добро поклопочуся, – мовив князь. – Розкажи мені ліпше те, що посланець твій заповідав: де тут найліпші ловчі місця? І поїду я: мене полювання чекає.

Хома опустив очі й почав оповідати. Про всі найкращі ловчі місця на лівому березі, бо Скиригайло туди вибирався, – ті, що на них Володимир любив полювати.

– Ну, це вже інша мова, отче, – сказав князь, зводячись. – Гріхи ж мені відпустиш, коли з полювання повернуся.

– Стривай, княже, – мовив Хома, беручи не початий ще глек. – Вгощу ще тебе травником, від якого сили прибуває. А щоб не подумав, що чимось недобрим тебе гощу, вип’ю його перший сам.

Налив трунку в пугар і випив. Тоді налив в обидва пугарі.

—Хай тобі щастить у твоєму мисливському заході, – сказав.

Вони випили, і князь аж зацмакав:

– Добрий травник, – мовив благодушно. – Звели доставити його мені бочечку, отче.

– Гаразд, – відказав намісник і звівся з-за столу й собі. – Сьогодні чи завтра його тобі доставлю.

Скиригайло поїхав. Хома випив ще кілька пугарів травника й пішов у Святу Софію. Обійшов храм, вдивляючись у мальовила, часто приклякав і молився. Зирнув на образи князівської родини й пішов до гробу Ярослава.

– Великий садівнику дерева пам’яті землі нашої, – прошепотів він, стоячи навколішках біля мармурової труни. – Чи знав ти, що після тебе прийдуть малі люди, які не матимуть сили й уміння доглянути твій сад. Вибач їм і найменшому серед них – мені. Всі ми в череві апокаліптичного звіра, і я серед усіх.

Довго шепотів та бив поклони, аж доки не втомився. Тоді повернувсь у митрополичий дім і відчинив ключем, з яким не розлучався, важкі ковані двері. В кліті стояли вздовж стін полиці, а на них важкі шкіряні книги Ярославові. Провів очима по корінцях, вийняв «Ізборник» Святослава і якийсь час поринув у читання. Потім узяв «Праксос» Мстислава Великого й також його полистав. Тоді вихопив з полиці збірник «Слів» і так заглибивсь у читання, що тільки церковний дзвін його отямив – дзвонили на обідню. Але в церкву він сьогодні не пішов. Рушив із монастиря й неквапно обійшов усі святі руїни княжого міста. Підходили до нього люди, він їх благословляв. Йому щось говорили – все більш про нового князя і про те, як негречно почав той княжити.

– Гріхи його осудить Бог, – сказав Хома, – а ти, чоловіче, молися за гріхи власні.

Постояв біля зруйнованої Десятинної церкви і довго дивився з гори на Поділ та Дніпро. Десь там, на тому березі, шалено ганяє по снігу звіра Скиригайло зі своїми ловчими. День був сонячний тільки зранку, зараз найшли хмари й затрусило сніжком: лівий берег ховався за непрозорою, сірою, а власне, біло-сірою стіною мряки. Хома пішов до Михайлівського Золотоверхого собору й побалакав з ігуменом Михайлівського монастиря. Ігумен був ветхий деньми, незвідь-чому він почав згадувати минулі літа свої, звістивши, що не сподівається добра від правління нового князя. Тобто навряд чи той захоче дати монастиреві належну мзду.

– Це не так, отче, – сказав м’яко Хома Ізуфів. – Я мав із князем балачку, він пообіцяв, що, повернувшись із ловів, наділить церкви й монастирі доброю мздою.

– Слава Богові! – радісно перехрестився ігумен. – То, може, він не такий лихий?

По тому Хома спустивсь у Хрещатий яр, перейшов через потік і рушив до Угорського. Там зупинився біля церкви Спаса на Берестові, зайшов досередини й знову помолився. І тільки тоді подався до Печерського монастиря, де був ігуменом сам. Зайшов туди вже в час вечірньої трапези й смиренно повечеряв із братією. По вечері вирішив кілька господарчих оборудок і сховавсь у своїй ігуменській келії, відіславши келаря та келейника.