Юліуш Словацький - Поезії та сонети

Ледь сонце випливе над гори та ліси,
Ледь гляне з висоти на затишні долини,
Сльозою мла стає, і на троянду плине,
І квітка хилиться під перлами роси.
Ледь зором я торкнувсь дівочої краси,
Ледь жити я почав для тебе, о богине,
Оманою стає розквітле щастя й гине,
Сяйливий погляд мій згасає від сльози.
Нещасний, хто помре в твоєму серці, мила,
І я не знатиму кінця моїх терпінь,
Хоч промайне мій час, як птаха легкокрила,
Хоч відійде душа за вічності далінь,
Твоя – у спокої, моя – в огнях болінь,
Бо навіть в небесах зійтися їм несила.

Осінній вітер мчить над берегом струмка,
Листками всохлими встелилася дорога.
Блискоче золотом берізка трепетка,
І в душу ластівки вселилася тривога.
Летіти час! Куди? Дізнатися незмога.
У серці ти собі знайдеш провідника.
Чарує далечінь блакитна і розлога,
І ластівка летить, і в небесах зника.
Вернутись думала на рідні оболоні,
Під стріху затишну, в гніздечка свого рай,
Та згинула в льоту над морем у циклоні.
Лауро! Мріяв я, йдучи в далекий край,
Вернутися й спочить колись на твому лоні, —
Все марно! Прощавай! Навіки прощавай!

Душе моя, засни! Ти стільки мук терпіла!
Намучилась! Тебе покинув ангел твій.
Спи, доки з забуття, зі сновидійних мрій
Тебе не визволить безсмертна Божа сила.
Спи, серце, вже пройшла хвилина щастя мила!
Нащо будитися, коли нема надій,
І лютня вже мовчить, пропав бентежний стрій,
І скоро вже й мене візьме на сон могила.
Як хворий мандрівник, що, випивши вина
Отруйного, на смерть чекає, стогне, блідне
І корчиться від мук, допоки не скона,
Так тяжко я живу, бо щастя пив погідне,
Я випив смерть свою, солодку аж до дна,
Та доки я засну… ах, серце моє бідне!

Чи хтось моїй душі надією сяйне?
Чи висохне від сліз моя сумна зіниця?
Ні, та, що я кохав, божественна дівиця,
Скорботності з мого чола не прожене.
Я, може, припаду до інших рук… Мене
Осяє щастя знов на мить, як блискавиця,
Та швидко те пройде, знов потемніють лиця,
Душа за втраченим тужити знов почне.
Троянда повесні цвіте, але буває,
Що й восени вона пелюстки розкриває,
Слабкі й бліді, бо з них дух молодості зник.
Хоч щастя втрачене не йде на поклик серця,
Але конаючий, буває, усміхнеться,
Та в тому усміху вже видно смерті лик.

Богородице, сталось диво!
Слухай нас – то не сниться,
То пісня наших батьків.
Палахкоче свободи зірниця,
Опадає пиха з корон,
Свободи росте посів.
Богородице Діво!
Народу вільного спів
Занеси перед Божий трон.
Лицарі, вгору голоси й коругви!
Хай лунають пеани свободи,
Хай здригнуться вежі Москви;
Піснею волі я зрушу
Студені граніти Неви,
Бо ж і там є люди, і там мають душу.
Ніч була… Двоголовий орел
Дрімав на вершині будови,
У кігтях тримав окови.
Слухайте! На всю широчінь
Мідь загриміла… птах налякався,
Полетів над хрестами святинь.
Очима не зміг побороти
Світла від сонця свободи,
Дивитись на вільні народи
Сили не мав… заховався в темноти.
О сором вам буде, литвини,
Якщо на землі Гедиміна
Окривавлений птах відпочине.
Не дайте притулку орлові,
Бо впаде на ваш край руїна
Із корон, поржавілих од крові!
Вам хилитись, нам – на бій!
Нам – стоять на власних силах,
Жити на землі своїй,
Спати – у своїх могилах.
До зброї, браття! До зброї!
То народ розриває кайдани,
Воскресає з неволі старої,
Як фенікс постає із золи;
Пошли нам благословення, Пане,
Наші рани тяжкі зціли.
Богородице, сталось диво!
Слухай нас – то не сниться,
То наших батьків призов.
Палахкоче свободи зірниця,
Спадає пиха з корон,
Проливається вільних кров.
Богородице Діво!
Народу вільного кров
Занеси перед Божий трон.

Мені не може доля ворожити
Чогось нового – в праці чи в жалю…
Моя дорога ясна – маю жити,
Терпіти і творити – це й роблю.