Коллектив авторов - Основи економічних знань

Неолібералізм, ХХ ст.Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що залежать від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав назву монетаризму.

Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошових факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення у теоріях нового напрямку сучасної економічної думки – «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».

Зазначимо, що теорії мікро- та макроекономічного аналізу, синтезуючи концептуальні підходи неолібералізму, монетаризму, кейнсіанства тощо займаються функціональнофакторним аналізом економічних процесів і явищ, тобто пошуком конкретних інструментів, механізмів, методик використання обмежених ресурсів з метою забезпечення усталених темпів економічного зростання як основи та умови економічного розвитку.

Інституціоналізмє своєрідним напрямом в економічній науці, оскільки його прихильники в основу аналізу беруть не лише економічні проблеми, але зв’язують їх з проблемами політичними, соціальними, етичними, правовими.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків, критикуючи їх за відмову від аналізу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі, а також вчень неокласиків через їх схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Зауважимо, що він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набирав нових рис, змінилося його місце в науці, а ідеї позначилися на поглядах багатьох економістів. Оскільки ідейно-теоретичним основам інституціоналізму притаманні прагматизм та реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, його значення для сучасної економічної науки постійно зростає.

Зауважимо, що ефективна реалізація функцій сучасної економічної науки можлива лише за умов дотримання певних принципів, серед яких передовсім треба назвати принцип методологічного плюралізму, подолання предметної й методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, збагачення понятійного апарату політичної економії, насамперед через поєднання категоріального й інституціонального рівня досліджень основних закономірностей, тенденцій та соціальних форм розвитку економічних систем. Адже інститути, на відміну від системи категорій, які є формами усвідомлення економічних явищ, окресленими в поняттях науки, такими, що відбивають в об’єктах вивчення лише їхні спільні риси, являють собою порівняно стійкий набір правил та організованих практик, які вкорінені у структурах значень і ресурсів, що відносно інваріантні при зміні конкретних індивідів та порівняно стійкі до особливих уподобань та очікувань авторів і до зовнішніх обставин, що видозмінюються.

Поєднання категоріального та інституціонального аналізу не означає відмови від використання категоріального апарату для проникнення в сутність та зміст економічних процесів і явищ, але воно забезпечує перехід політичної економії, економічної теорії в цілому на якісно новий рівень можливостей у сутнісному аналізі, оскільки за допомогою інституціональної методології й інституціонального інструментарію такий аналіз набуває рис конкретності, позбуваючись надмірної абстрактизації. Адже, як зазначав Д. Норт, головна роль, яку інститути відіграють у суспільстві, полягає у зменшенні невизначеності шляхом встановлення стійкої (хоча й не обов’язково ефективної) структури взаємодії між людьми.