Ірина Стефанюк - Ти хочеш яблуко?

Я шукала поглядом знайомі обличчя. Через вільне місце сиділа інтелігентна літня жінка. Пролунав уже третій дзвінок. І раптом почула збоку приємний баритон: «Дозвольте пройти! Вибачте, що турбую!» Я підвелася, щоб дати дорогу і… завмерла… Молодий чоловік зупинився… Наші погляди злилися… На якусь мить все навколо стихло, не було чути ні шуму залу, ні оплесків… Я бачила лише його бездонні темні очі, вдихала незнайомий приємний запах… Моє серце ніби зупинилося… Чоловічий погляд мене пронизував!

– Роберте, проходь швидше, не заважай людям! – нахилившись у наш бік, прошепотіла жінка збоку. І час рушив далі. Чоловік присів поруч, не зводячи погляду з мене. Моє серце билося так гучно, що здавалось в залі чути стукіт!

– Чому ж так довго? Ледь не запізнився, – притишено запитала сусідка поруч.

– Вибач, мамо! Робота, біганина, – і поцілував її в щоку.

«Такої теплоти між сином і матір'ю не часто зустрінеш!» – подумалося мені.

Почався виступ дітей. Танці в стилі джаз-модерну змінювались хіп-хопом, афроджазом, контемпорарі. Шалений успіх мали юні танцюристи у східному танці. Проте сценічне дійство відбувалося ніби на другому плані, а в центрі моєї уваги був цей чоловік.

Я сканувала його боковим зором. На зріст, мабуть, вищий за мене на сім-десять сантиметрів, отже, близько ста вісімдесяти п'яти. Хороша спортивна статура, напевне займається якимось спортом. Брюнет, зачіска стильна: коротко підстрижене з боків і ззаду волосся, а чубчик укладає гелем. Одягнений зі смаком: твідовий піджак, добротні джинси та джинсова сорочка. А вік? Гм… Напевно, старший за мене, на вигляд йому років тридцять. Чоловічий млосний, солодкуватий аромат мене огорнув, я вдихала на повні груди. Мені все подобається в ньому!

Легкий дотик ліктя… Відчуття його плеча, коли трішки посунувся в мій бік… Як же приємно!

Шоу на сцені завершувалося. Вийшли на уклін усі учасники, тренери та керівник «Бліцу». Глядачі підвелися. Злива оплесків, оберемки квітів! Слова подяки… «Ну ось, зараз усі розійдуться… Він піде…» – подумала я.

– Ми можемо зустрітися? – почула збоку його ніжний голос.

Як він був близько…

– Запрошення на побачення? – грайливо запитала я.

– На класичне побачення з квітами. Завтра опівдні на початку липової алеї! Пропозиція приймається?

Я зачекала хвильку, і, збентежено розтягуючи перші слова, промовила:

– Якщо із квітами! Тоді домовились!

– А як же Вас величають? – уже веселіше запитав.

– Лана – відповіла.

– Лана – як ніжно! А мене…

Я не дала можливості договорити, перебила його: – Знаю, знаю. Я чула! Роберт!

– У такому разі – дуже приємно познайомитися!

– Мені теж… – із теплотою в голосі відповіла я. – До зустрічі!

– Чекатиму з нетерпінням!

Я посміхнулася на прощання і рушила до виходу. А в голові дзвеніло: «О, так, так! У мене завтра побачення! Хай живе «Бліц!» Він подарував мені зустріч із цим чоловіком!»

Звуки крапель «Вальсу дощу» обірвали мої спогади… Треба випити теплої води… Котра ж година? На стінному годиннику показувало дев'яту. Довго сьогодні спала. Та це й недивно. Ми пізно повернулися із подорожі додому. Переліт, потім переїзд вночі машиною, добре, хоч за кермом був водій Роберта, він і зустрів нас в аеропорту. А як себе почуває Роберт – невідомо… І не скаже, буде бадьоритись та говорити, що все гаразд. По приїзді завжди потрібен хоч би день налаштування на звичайний ритм життя. До обіду ще повно різних справ, бо потім на роботу!

Як же я скучила за своїм сонечком малим! Бачились і розмовляли ми з донечкою практично щодня скайпом, але обійняти і пригорнути до себе – це зовсім інше і неможливо замінити нічим! Робертова мама просто обожнює єдину внучку! Відразу ж і передзвоню.

– Доброго ранку, мамо! – ввімкнула телефон на гучномовець і так вирішила обійти квартиру.

– Доброго, дорога! З приїздом! Як ви там? – я любила її спокійний турботливий голос.

– Дякую! Все добре! Сердечно вітаю Вас із Днем народження! Здоров'я Вам і радості, мамо!

– Спасибі, Ланочко! Першою мене вітала Катеринка і подарувала картину- шедевр! Оголосила вчора, що йде творити, зачинилася сама в кімнаті. Чаклувала близько півгодини. Вийшла, витерла рукою лоба і сказала: «Бабусю, чому ж ти не питаєш, чи я втомилася, чи все зробила, що задумала?» Я все перепитала і почула у відповідь серйозні слова: «Ця картина варта таких зусиль! Але чекай дня, що прийде!» – І що то за шедевр? – сміялась я. – Їй чотири рочки, а говорить, як дорослий митець.