Рудольф Распе - Пригоди барона Мюнхгаузена

А мій мисливський ніж стирчав зі снігу й наче піддражнював мене. Я поглинав його очима, але мої благальні погляди ніяк не могли зарадити біді. Врешті мені спала на думку незвичайна і водночас щаслива ідея: я почав плювати на ручку ножа. На тріскучому морозі моя слина миттєво замерзала, і хвилини за дві я вже наплював стільки, що утворилася довжелезна крижана бурулька, яка досягала нижніх гілок дерева. Я примудрився дотягнутися до неї рукою і без особливих зусиль, але дуже обережно, щоб не зламати таке крихке пристосування, дістав нарешті свого ножа.

Ледь устигли мої закоцюблі пальці міцно закрутити рушничний кремінь, як ведмедько уже дерся до мене з візитом.

«Їй-Богу, – подумав я, – треба бути справжнім ведмедем, щоб так вдало вибрати момент». За мить із дерева гримнув такий вітальний салют на честь шановного гостя, що той злетів шкереберть додолу і простяг лапи.

Ще якогось разу накинувся на мене зненацька величезний вовк. Не маючи під руками ніякої зброї, я інстинктивним рухом засунув у його роззявлену пащеку свого кулака. Рятуючи власне життя, я пропихав руку щораз глибше, глибше, глибше в горло, аж поки вона майже до плеча опинилася в нутрощах вовка. Та що ж робити далі? Не можу сказати, що таке безпорадне становище було мені до душі. Опинитися віч-на-віч із вовком! Гадаю, це справа неабияка. Ми позирали один на одного вельми непривітно. Вартувало мені витягти з пащі звіра свою руку, і він би накинувся на мене з подвійною люттю – це було зрозуміло з його скаженого погляду. Тоді я схопив його міцніше за кишки, добряче трусонув, вивернув навиворіт, як рукавичку, кинув на землю – та й на тому кінець.

Одначе вдруге я не наважився таке зробити, коли невдовзі в одному вузькому петербурзькому завулку за мною погнався скажений пес. «Ні, тут треба дати драла», – сказав я собі, скинув із рамен важезну шубу, щоб було легко бігти, та й шмигонув у перші-ліпші ворота. А шуба, смію зауважити, дорога, підбита розкішним хутром із блакитних полярних лисиць, яких я настріляв власноруч під час наших чудових зимових полювань. Та я не сумнівався в тому, що шуба не пропаде. Вулиці того дня були порожніми – всі боялися скаженого псиська, який гасав містом, і не наважувалися навіть потикати носа з хати.

Трохи згодом я послав за шубою свого слугу. Він справді знайшов її, приніс додому і сховав за моїм наказом до шафи. Лишень уявіть, як я злякався наступного дня, коли вдосвіта мене розбудив страшний лемент у квартирі. А за хвилю мій лакей Іван голосно кликав мене до роздягальні:

– Пане бароне, прошу вас сюди, тут ваша шуба сказилася!

Прибігаю я до роздягальні – а там таке коїться: повсюди валяється моє подерте на клапті вбрання. Слуга таки не помилився – моя улюблена шуба зі шкури полярних лисиць просто знавісніла. Певно, стала-таки жертвою собацюри, от і сказилася. Тож тепер простісінько на наших очах вона накинулася на мій новий парадний камзол, почала немилосердно тріпати його, топтати, возити ним по підлозі, не шкодуючи ні оксамиту, ані золотого гаптування! Озвірілу шубу ледь удалося вгамувати добрим кийком, після чого у моїх покоях нарешті оселився спокій.

Як бачите, панове, моє життя не раз висіло на волосині. А рятувало мене з тих смертельних халеп сліпе щастя, яким я вмів учасно скористатися завдяки власній хоробрості й сильному духу. Щасливий випадок – це та умова, що гарантує успіх мисливцям, воїнам і мореплавцям. Одначе сподіватися у кожній ситуації на свою щасливу зірку, відвагу та спритність, нехтуючи мудрі розрахунки, підготовку чи кошти, потрібні для успіху справи, може тільки зовсім безголовий та необережний мисливець, адмірал або генерал. От мене, наприклад, важко звинуватити у недбальстві. Можу гордо заявити, що за відбірність моїх коней, мисливських собак, вогнепальної та холодної зброї, а також за майстерне володіння нею я давно маю якнайкращу репутацію серед знавців справи.

Ні в лісі, ані у полі не було кращих за мене звіроловів – так досконало опанував я всі види цієї шляхетної забави. Не описуватиму вам у деталях моїх стаєнь, псарень, домашнього арсеналу. Нехай вихваляються такими речами блазні-дармограї з дворянським званням, одержимі кіньми, псами й полюванням. Мушу, однак, розповісти про двох собак, віддану службу яких я досі згадую з величезною вдячністю.

Одна з них, вижлиця, називалася Діанка – навдивовижу розумна, чуйна, невтомна тварина. Мені заздрили всі, хто її бачив. Із нею можна було полювати і вдень, і вночі. Коли сутеніло, я вішав їй на хвіст запаленого ліхтаря, і нічне полювання вдавалося нам іще ліпше за денне.