Рудольф Распе - Пригоди барона Мюнхгаузена

Отак щасливо уникнувши неминучої смерті, я тихенько підвів голову і з жахом побачив, як голодний хижак зажерливо вгризається у свою здобич. Тільки-но він глибше зарився у нутрощі коня, я щосили вперіщив його батогом. Той із переляку рвонув уперед так, що тіло коня гепнулося на землю, а вовк опинився в його шкурі та упряжі. Я заповзявся нещадно його шмагати, не зупиняючись ані на хвильку. Таким чином обидва ми, здорові й неушкоджені, хоча й попри власні сподівання та на превеликий подив випадкових перехожих, кулею прилетіли до Петербурга.

Не докучатиму вам, панове, порожньою балаканиною, описуючи устрій розкішної російської столиці, розквіт наук і мистецтв та всілякі її визначні пам’ятки. Ще менше кортіло б мені розповідати вам про інтриги й кумедні історії петербурзького добірного товариства. До слова, там є один милий звичай – господиня будинку, зустрічаючи гостя, неодмінно пригощає його власноруч чаркою горілки і голосно чоломкається з ним.

Одначе я маю намір привернути вашу увагу до більш достойних та шляхетних речей, таких, наприклад, як собаки й коні, які завжди були моєю слабкістю. А крім того, до лисиць, вовків і ведмедів, що водяться в Росії, як і всіляка інша дичина, в такій незліченній кількості, яка навіть не снилася мисливцям з інших країн. Потім ми, нарешті, перейдемо до веселих мандрівок, молодецьких забав та славетних подвигів, що прикрашають дворянина більше, аніж пусті баляндраси грецькою мовою чи латиною, усілякі там пахощі, коки та локони, придумані французькими мудрагелями й перукарями.

Вступити на службу до війська негайно я не міг. Отож у мене залишалося близько двох місяців вільного часу, який я мав нагоду гайнувати у веселому товаристві, витрачаючи свої гроші у найблагородніший спосіб, як і належить при моєму званні.

Ночі ми проводили за грою або гулянками при дзвоні наповнених чарок. Холодний клімат Росії та народні звичаї сприяли тому, що пляшка тут мала набагато почесніше місце серед товариських утіх, аніж у нашій тверезій Німеччині. Не дивно, що я зустрічав серед росіян справжніх віртуозів благородного мистецтва чаркування.

Однак усіх їх перевершував один сивобородий генерал із мідно- червоним обличчям, який частенько приєднувався до наших застіль. Цей старий вояка втратив у битві з турками верхню частину черепа, тому, щойно в нашому товаристві з’являвся хтось новенький, він із задушевною ввічливістю перепрошував за те, що мусить сидіти за столом у капелюсі. За обідом генерал мав звичку спорожняти по кілька карафок горілки, а під кінець запивав цю порцію зазвичай пляшкою міцного арака або ж, залежно від обставин, подвоював її. При цьому поважний ветеран ані на крихту не п’янів. Гадаєте таке неможливо? Вибачайте, панове, мені й самому довгенько невтямки було таке дивацтво, аж поки один випадок дав мені в руки ключа до цієї цікавої загадки.

Річ у тому, що цей старий добродій, випивши чарчину, час до часу ніби за звичкою злегка підіймав свого капелюха. Я часто бачив цей жест, не надаючи йому ані найменшого значення. Те, що генералові від випитого ставало гаряче, видавалося так само природним, як і те, що він освіжав собі голову. Та одного разу я випадково помітив, що разом із капелюхом він підіймає прироблену до нього срібну пластинку, якою йому замінили відірваний верх черепа. При цьому випари від випитих міцних напоїв зникали, злітаючи догори легкою хмаринкою. Отоді все стало зрозуміло. Я розповів про це дивовижне відкриття кільком своїм найближчим друзям, пропонуючи підтвердити його наочно того ж таки вечора.

Тримаючи у руці запалену люльку, я непомітно підкрався до старого ззаду й зачекав, поки він підніме капелюха. Тільки-но генерал це зробив, я вмить підпалив від люльки клаптик паперу й простягнув його до алкогольних випарів, що здіймалися над головою ветерана. Перед нами розгорнулося неймовірно гарне видовище. В одну мить випари над головою нашого героя обернулися на стовп полум’я, а частина пари, що залишалася над волоссям старого, миттєво спалахнула, утворивши навколо голови блакитне сяйво у вигляді німба.

Мій дослід, звісна річ, не вдалося зробити непомітно для генерала, проте він аж ніяк не розлютився. Що й казати, відтоді цей доброзичливий старигань не раз дозволяв нам повторювати такі пустощі. Тепер щоразу, коли до нашого застілля приєднувалася нова людина, ми поспішали влаштувати для неї це приголомшливе видовище. А щоб надати вогнищу над генераловою головою ще більшого сяйва, починали навперебій пропонувати йому парі на пляшку його улюбленого арака, намагаючись навмисне програти, і примушували самотужки випити до дна вигране вино.