Рудольф Распе - Пригоди барона Мюнхгаузена

Ось як розповідав про Мюнхгаузена один із гостей його павільйону, де збиралася чимала кількість охочих послухати побрехеньки барона: «Зазвичай він розпочинав свої оповідки за склянкою пуншу після вечері, покурюючи величезну люльку з коротким мундштуком… Під час розповідей він починав чимраз бурхливіше жестикулювати, крутити на голові свою маленьку франтівську перуку, обличчя його жвавішало й розрум’янювалося, і він, зазвичай дуже правдивий чоловік, у ці хвилини майстерно доплітав свої фантазії до реальності».

Постійним слухачем барона був його близький приятель із Ганновера Рудольф Еріх Распе – один із найосвіченіших людей свого часу, який вивчав природничі науки й філологію в Геттінґені та Ляйпцігу, знавець філософії й археології, письменник та історик літератури. У ті роки Распе служив секретарем в університетській бібліотеці, видавав твори філософа Ляйбніца, написав один із перших німецьких лицарських романів «Гермін і Ґунільда».

Распе у 1767 р. став професором університету «Каролінум», йому доручили опікуватись антикварним та монетним кабінетом. Багато часу він витрачав на подорожі німецькими землями у пошуках усіляких рідкісних речей, монет і стародавніх рукописів для колекції ландграфа Кассельського.

При цьому Распе був бідним, часто- густо влазив у борги. Одного разу він таки не встояв – продав частину монет із колекції ландграфа, воліючи покращити своє фінансове становище. За якийсь час зникнення викрили, влада видала ордер на його арешт, і в будинок до професора увірвалася варта. Аж тут сталася річ майже неймовірна. Люди, які прийшли арештовувати Распе, були просто приголомшені його даром оповідача. Він неабияк розважив їх своїми надзвичайними історіями, а тому вони дали йому змогу втекти з міста.

Таким чином, Распе й Мюнхгаузен вартували один одного – обидва були авторами фантастичних сюжетів і майстрами усної розповіді. Распе переїхав до Лондона, де й далі бідував, аж поки йому в голову зайшла грандіозна ідея – оприлюднити англійською мовою історії, які він чув від свого приятеля Мюнхгаузена. У книжці, що вийшла друком без зазначення імені автора, Распе зібрав кілька вже відомих у Німеччині історій, які належали Мюнхгаузенові. Їх опублікували у збірці «Путівник для веселих людей». Але до цих історій Распе додав ще й кілька власних, запозичивши сюжети грецьких, римських та східних анекдотів і перетворивши книжку на цілісний твір, об’єднаний постаттю оповідача.

Книжка мала величезний успіх. Одне по одному друкувалися нові видання і приносили авторові кругленькі суми грошей. Натомість ім’я барона Мюнхгаузена згодом в Англії почали часто вживати на позначення віртуозного оповідача- побрехайла. Зрозуміло, така слава жодним побитом не втішила нащадка хрестоносців, блискучого офіцера російської служби – справжнього барона Мюнхгаузена.

Терпець баронові увірвався остаточно, коли книжку Распе перевидали в Німеччині. У німецькому перекладі було названо повне ім’я Мюнхгаузена та були наведені подробиці його життя. Через таке нахабство барон просто-таки ошалів від люті. Спочатку він вирішив навіть викликати Распе на дуель. Оскільки ж письменник залишався недосяжним, проживаючи в іншій країні, Мюнхгаузен заложив проти нього судовий позов за приниження дворянської честі.

Однак суд відхилив позов барона, тому що в книжці не вказано ім’я автора. А тим часом витвір Распе набув у німецьких землях такої популярності, що до Боденвердера почали звідусіль з’їжджатися люди, воліючи на власні очі побачити барона- брехунця. Мюнхгаузенові довелося виставити довкруж маєтку слуг, аби ті обороняли його від зазіхань надто цікавих бюргерів, охочих повитріщатися.

Отак іще за життя, не зробивши нікому геть нічого поганого, барон Мюнхгаузен обернувся на літературного персонажа, який розчинив його справжню сутність. До нього приліпилося прізвисько короля-пустобреха й першого з-посеред брехунів. Отож навіть найближчі родичі барона зреклися його, звинувативши в тому, що він зганьбив їхнє ім’я.

Реальний Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен утратив усі свої статки й доживав віку на самоті в порожньому холодному будинку. Хворого барона доглядала єдина служниця. Коли незадовго до його смерті вона допомагала немічному старому чоловікові перевзутися й виявила, що у нього немає двох пальців на нозі, барон розсміявся і видав свій останній жарт: «Я позбувся їх під час полювання в Росії – мої пальці відкусив білий ведмідь!»