Це постійно присутнє жіноче кохання виробило над його головою невидимий німб слави та приносило йому задоволення. Хоча він зростав в атмосфері важкого сільського життя і не один раз ходив у школу напівголодним (м'ясо в селі люди бачили двічі на рік – на Різдво та Великдень, а інколи ще й у неділю, коли якась курка потрапляла мамі під сокиру, бо «дурепа» перестала нестись і тим накликала на себе біду) та в одязі, з якого давно виріс. Навколо нього були такі ж бідні діти, які ходили в школу в будь-чому, часто в одязі з батьківського чи материнського плеча або в недоносках старших братів чи сестер. Усе це загартувало його душу і закрило серце для гордощів та зарозумілості. Він був хорошим товаришем і колегою для всіх – загальним улюбленцем…
На другому курсі восени студенти його факультету поїхали в колгосп на виробничу практику, як у той час її називали, що було простим використанням дешевої робочої сили студентства.
…Приїхали в далеке глухе село майже на два місяці – спочатку збирали картоплю, потім різали капусту, а в саму холоднечу рвали і обрізали буряки.
Роман, як студент із досвідом сільського життя, приготував своїх міських одногрупників до реалій, які на них чекають у колгоспі, і всі одягнулися відповідно до обставин та привезли зі собою запаси продуктів і невелику кількість алкоголю «для обігріву», як жартували самі студенти.
У загоні панувала атмосфера братерства і злагоди, що великою мірою було заслугою їхнього вожака і голови студентського братства – Романа. Він делікатно розв'язував усі питання між товаришами і контактував із головою колгоспу. Заробив репутацію справедливої та чесної людини і хорошого організатора, і в подальшому, до самого закінчення університету, він їздив у будівельні загони чи в колгоспи і завжди був незмінним керівником студентства.
…Усе, що з людиною відбувається вперше, запам'ятовується на все життя. І цю виробничу практику Роман згадував довго, але потім життя закрутило-завертіло, і з пам'яті стерлися деякі моменти того давнього минулого, і тільки несподівана поява на життєвому горизонті дочки Галини повернула його в далекий час.
…Вересень того року був чудовий – теплий та сонячний. Збирали картоплю майже роздягнені, засмагали під час роботи і наприкінці тижня були чорні, невідомо тільки, від чого більше – від сонця чи від бруду, швидше таки від другого.
Перший тиждень для всіх був надзвичайно важким, втомлювались і від незвичної сільської роботи, і від умов життя. Після роботи ледь живі розходилися додому, бо жили не в загальному таборі, а в людей. З поля їх привозили вантажівками, їхали в кузові на лавках, дівчата всередині, а хлопці по боках: пильнували дівчат, щоб не по- випадали. голодні, брудні, але, тим не менше, цілу дорогу сміялись, жартували та співали пісень.
Після роботи в колгоспній їдальні на них чекав смачний обід або, швидше за все, вечеря, бо вдень їм привозили в поле щось перекусити, а ввечері вони надолужували те, що не доїли за день. Після вечері йшли додому, втомлені важкою роботою та розморені ситною і смачною їжею. Вранці снідали в цій самій їдальні. Розуміння того, що як не поснідаєш разом з усіма, то потім будеш голодний до вечері, чітко організовувало, і всі приходили до столу вчасно та сміялись із себе, що це не вдома, коли мама десять раз попросить встати з ліжка та збиратися на науку, а потім, дорослій уже дитині, тепленьке майже пхає в рот, а той переросток вередує, як маля.
…День починався із жартів, панувала атмосфера молодості й безжурності. За час роботи перезнайомились із сільськими парубками та дівчатами. Пізніше дехто пережив тимчасові романи, які не могли мати продовження (бо село було дуже віддалене від міста), і ці зустрічі були більше для розваги, ніж для подальших серйозних взаємин.
Таке захоплення було і в Романа, а точніше – у Катерини, дівчини, яка працювала поваром в їдальні. Коли він уперше прийшов до їдальні, то зауважив її, але вона не викликала в нього захоплення – симпатична, навіть вродлива сільська дівчина, яких без ліку.
Спочатку йому взагалі було не до дівчат. Робота з організації побуту, розподіл на проживання та безліч дрібних негараздів не давали змоги сумувати – він був у постійному русі й тримав руку на пульсі життя ввіреного йому колективу.
Поселяв студентів він демократично – кожен проживав, з ким хотів, але була сувора умова – хлопці ночують у себе, а дівчата – у себе. З часом цю умову порушували, але це були поодинокі випадки, а не суцільний «дім розпусти».
Читать дальше