Людмила Когут - Країна розбитих сердець

Вона вперше за три роки говорила з ним таким різким тоном, він дивився на неї очима праведника:

– Я тебе кохаю більше за всіх на світі – на рівні своїх дітей, а ти мене звинувачуєш?!

– Де ти був у суботу? – з притиском спитала Уляна.

– Я їздив у своїх сімейних справах, – відповів Роман.

– Куди і до кого? – продовжувала слідство Уляна.

– Я хотів тобі пізніше розказати… Я їздив до своєї старшої дочки Галини. Її мати померла три місяці тому, і я тільки після її смерті дізнався, що маю таку дорослу доньку, і дуже з того щасливий, але посварився з цього приводу з дружиною, і ми з нею розстались.

Це пояснення викликало в Уляни такий шквал почуттів, що їй знову стало погано. Вона знепритомніла… Роман побіг за лікарем…

…Уже вдосвіта Уляна відчула, що її хтось тримає за руку. На холодній підлозі біля ліжка сидів її чоловік. В Андрія був розгублений та скорботний вигляд, а очі повні сліз. Він плакав тихо, по- чоловічому, беззвучно, і в його очах було стільки турботи, тривоги і кохання, що в Уляни тепла хвиля підійшла до очей, і сльози образи на Романа, розкаяння і жалю до дітей та чоловіка мимоволі пливли гарячими струмками по її обличчю. Так вони і оплакували кожен своє – кохання, зраду, страх втратити назавжди кохану людину.

…Минуло три місяці після її фатального та нещасливого відрядження.

Уляна вийшла на роботу, така ж красива, як і колись, але з незрозумілим сумом в очах. Про її печаль знали тільки Іван та Дарця.

Уляна відхворіла своє кохання і залишилась у родинному колі. Таким було її рішення. Суботній день став днем укріплення їхньої сім'ї. Андрій з дітьми господарював і давав дружині можливість трохи перепочити, а в неділю всі разом проводили вихідний. Звичайна сім'я!!!

Але попри видимий спокій, в Уляни боліла душа за її щасливим нещастям, в яке не було вороття. Мости в минуле спалили брехня і недовіра.

…І ось тепер, через довгі роки вони побачились. Уляна була шокована тим, що сталось, не знала, як реагувати на цю несподівану для неї зустріч. Роман приголомшив її першого ж дня навчань.

Те відрядження, що було п'ять років тому, зруйнувало її кохання, вбило мрії, але залишило в сім'ї. А це?! Які зміни воно внесе в її життя?

…Після того, як він призначив її старостою потоку, і всі присутні встигли роздивитися цю красиву, але вкрай здивовану і збентежену жінку, вона майже на «ватних ногах» спустилась зі сцени і сіла біля своєї сусідки Світлани. Подумала: «Добре, що вчора познайомилась із нею, бо сама в такій ситуації не могла б приховати хвилювання».

Зараз їй украй потрібно було з кимось перемовитись хоча б словом, аби тільки зняти напруження. Відчула, що серце мало не вирветься з грудей. Він знову мимоволі довів її майже до інфаркту!!!

…Директор вийшов з аудиторії. Викладачі за чергою розповідали слухачам плани навчань та свої вимоги. Уляна щось записувала в зошит, перемовлялась зі Світланою, але в одну мить вона зовсім збайдужіла до цих курсів і робила нотатки за інерцією – «про людське око», у неї в голові були думки тільки про те, як вони зустрінуться наодинці, про що будуть говорити… Уляні здалось, що вступна частина триває вічність. Як вона хотіла з ним побачитись і як водночас боялася цієї зустрічі…

…Нарешті, по-шкільному голосно, продзвенів дзвінок, і викладачі залишили зал. Курсанти зашуміли, почали ділитися враженнями. Деякі підійшли до Уляни, як до старости, з питаннями, які вона мала з'ясувати в директора.

Вона зібрала свою діловитість в один «зграбний кулак» і почала занотовувати необхідне. Поспілкувавшись із колегами, вийшла з навчального класу і пішла шукати кабінет директора.

Розвідувальний маневр закінчився надзвичайно швидко – за декілька десятків метрів були красиві дубові двері, які разюче відрізнялися від решта дверей, помальованих набіло, і навіть якби на цих дверях не було таблички «Приймальня», однаково можна було безпомилково здогадатись, що тут сидить шеф цієї установи.

Уляна переступила поріг і потрапила в затишну кімнатку, де за комп'ютером сиділа молоденька симпатична дівчина. Вона підняла очі й приємним голосом спитала: «Ви староста потоку? А директор на вас уже чекає». Встала з-за столу, ввічливо відчинила двері і сказала: «Романе Івановичу, до вас прийшли, можна запросити?».

Уляна хвилюючись попрямувала до кабінету, подякувала секретарці, яка приязно їй усміхнулась у відповідь, і зачинила за собою двері. Роман ішов назустріч, щиро усміхаючись, Уляна підійшла до нього і не знала, як поводитися. Їй хотілося кинутись у його обійми, завмерти і слухати, як б'ється його серце, вдихати до болю знайомий і рідний запах, але її стримували відстань часу і посада – він директор, а вона прийшла до нього у справі.