Інгвар Ант - Два фото

Собака приліг біля лавочки, що приросла при могилці. Опустив голову на лапи, слухав.

– Закінчувались пари, а я уже у парку, чекаю тебе. А лавочку, ту стареньку, що біля маленького озера. Там зараз острівець посередині зробили, будку поставили, лебеді живуть. Ти б це бачила!

Тільки тиша.

– А зливу, зливу не забула? Без парасолі, із квітами до тебе. Звичайно, від них тоді нічого не лишилось і я мокрий, як плющ. Поки дійшов, ще й продуло мене, кашляв. Ти ж чаю заварила, принесла рушник, взяла мою куртку поставити сушити, а з кишені із дзенькотом…

Старого розчервонілись очі, почали пекти.

– Я не знав, що тобі тоді говорити. Боягуз просто. От, ким я тоді був? Інакше не назвеш. Ти ж все зрозуміла одразу, без слів. Ти ж завжди була розумницею, красунею…

Потекла перша сльоза.

– Я не знаю, що зараз тобі говорити. Чи ти чуєш мене, слухаєш? Хоч слово. Чуєш, скажи?

Чоловік проковтнув грудку, що каменем застрягла у горлі.

– Просто, дякую тобі за все. За кожну хвилину, за тепло і турботу. Любов, доброту, дітей. За… – важко втягнув всередину повітря. – Я не знаю! Ще так багато хочеться тобі сказати. Просто сказати… сказати. Дякую.

Старий, легко приставши, потягнувся до гранітової плити. Притулився рукою до холодного каменю, поцілував. Тіло нило від болю, але на колінах, він притулив своє чоло до чорного пам’ятника.

Сльози подяки покотились додолу.

Тиша. Темрява.

Кладовище мовчало не довго.

Тієї ночі, над ним чулося тужливе виття собаки. До ранку.

Міський парк, вечірні вогні, лавочка.

Невисокий, худорлявий чоловік із глибоко врізаною сивиною.

Рудоволоса дівчинка, яка ледь досягла букварного віку.

– Я встиг? – тихо промовив старий.

– Це було риторичне запитання? – на дитячому обличчі грала посмішка. – І це я б тебе мала запитала, чи ти встиг? Використав свій, іще один дарований день?

Чоловік замислився, перш ніж дати відповідь. Зітхнув.

– Вони чекають на мене?

– Ти ж сам знаєш, давно. Для них: твій один день – ще десять років.

– А там усі? Ну… я хотів запитати, чи… – невпевнено питання зринало з його уст.

– Навіть твій собака.

– Блохастий?

– Аякже! Собаки потрапляють сюди швидше, – дівчинка зупинилась, – але він там, – показала пальцем вниз, – просидів біля твого тіла до ранку. Заснув, намагався гріти.

– Він так і не прокинувся?

– Так, твій блохастий – щасливець!

Секунди бігали надірвано, важко.

– Ну то що, ходімо? – тепер, посічена долоня опинилась перед очима дівчинки.

– Ще тільки одне питання, – мовила дитина, – чому?

– Що чому?

– Чому ти попросив, ще один день? Їх і так було у тебе багато. Чому ще один, він особливий?

Після недовгої паузи, лиш вимовив:

– Ти пам’ятаєш Горація?

– Цього лисуватого римлянина? Звичайно, я всіх пам’ятаю!

– В кінці, коли я знав, що завтра уже не буде, – чоловік поглянув вниз, задумався, а потім звів свої очі до неї, – я хотів прожити день на повну. Побути у місцях, які мені дорогі. Попрощатись з усіма, закінчити справи. Написати ще один лист, повернути книжку, – засмівся. – «Зловити день!»

– «Carpe diem»? – вихопилось у дівчинки.

Секунда тиші і погляд карих, вицвілих очей.

– … quam minimum credula postero», [2] «… довіряючи якомога менше майбутньому» – додав чоловік і зловив дівчинку за руку.

Зробивши крок вперед, світловолосий хлопчик, років десяти, потягнув руку до незнайомця.

– Ти впевнений, малий? – сині очі чоловіка здавались крижаними горами, що вросли у сіре обличчя планети Плутон. – Це все? Це тільки одне…

– Так! – вистрибнула відповідь глухим пострілом серед ночі на Різдво.

– Ти розумієш, – мелодійно звучав голос чоловіка, – що в тебе ще…

– Ні, тільки одне… Це тільки це одне! – сльоза легко покотилась по дитячому лицю, обминаючи запалу щоку та, вирвавшись, полетіла на дерев’яний поріг будинку.

Незнайомець присів, зігнувши ноги, та зрівнявся у рості із хлопчиком. Його погляд зловив невпевненість, що перебігала у дитячих очах, з’єднавшись із страхом та гнівом, але не розчарованість. Серце, завбільшки із тенісний м’яч, голосно билось у грудях, мов від удару ракетки. Важке дихання часто переривалось, видаючи хриплі засмоктування повітря в середину, за ковтки колючої криці. Тілом пробігав легкий трепет.

Чоловік, худорлявий та схожий на електричний стовп, закутаний у чорний плащ, що добігав до колін, піднявся знову та розвернувся до хлопця плечима. Пролетіло кілька секунд, перш ніж він повернув голову праворуч і проказав: