Інгвар Ант - Два фото

– Та ні, Михайлович, – дівчина зайшлася щирим сміхом, – не «га-ди-ни», а «га-дже-ти». Це прилади такі, сучасні, теперішні. Допомагають людям у житті, полегшують його.

– Коли я був такий, як ти зараз, мені допомагали моїх дві руки, – чоловік підняв їх вгору, перебираючи пальцями, долонями до її очей, демонструючи, – та голова на плечах.

– На шиї, Михайлович. На шиї, – додала дівчина.

– Ну так-так, ти трава – на шиї. – він повернувся до собаки і, у пів голосу, так щоб дівчина чула, додав, – ці жінки завжди такі язикаті. Як не всунуть свої п’ять копійок – то не проживуть!

– От і такими ви нас любите, – підсумувала дівчина і вони обоє розсміялись. Від цього собака підняв голову, потрусив нею, ніби відкидаючи залишки осінньої дрімоти.

– Бачите, – показала на нього, – і ваш друг зі мною згоден. Махає головою.

– Ах ти, зраднику, – із ти м же хорошим настроєм, продовжував старий, – усе, нікуди тебе з собою більше не візьму. Перебігаєш на сторону ворога. Де твоя чоловіча солідарність?

Собака на це і ще раз потрусив головою.

Невелике приміщення, схоже на картонну коробку, знову наповнилось радістю. Легкий, молодий сміх з’єднався із старим, трохи надірваним.

– Так, Галочка, – уже заспокоювався чоловік, – будь розумницею, а принеси мені ще один чистий конверт. Я лиш пригадав, потрібне відправити ще один лист.

– І ще один? – її ліва брова злегка піднялась. – Можна поцікавитись, кому цього разу, вічно молодий Ромео, пише свої вірші?

– Галочко, не смійся із старого дурня, – його голос звучав ласкаво, – все як завжди, і тому самому одержувачу.

– Ви ж щодня приходите сюди і…

– Я тобі набридаю, так?

– Та ні, що ви, Михайлович, – додала дівчина, – навпаки, я рада вас бачити. Щодня! – вона опустила очі вниз, промовила. – Мені просто цікаво, про що, з дня на день, ви пишете?

– Нічого особливого, так дрібниці. Мої теперішні пригоди: там бійки з бандами, перегони на оленях, боротьбу з драконами… і так далі, розумієш?

– Ну таааак! Звичайно. – далі посмішка прошмигнула на її обличчі.

Вона подала йому новий конверт, ще не заляпаний ручкою. Старий цього разу не сів за столик, а швидко, як міг, писав на стоячи. Ось і протягнув її ще один готовий лист.

– Ти знаєш, про що я от собі подумав, Галочко?

– Про що?

– Люди розучились писати листи. – підсумував чоловік. – Люди не здатні більше чекати, надіятись. Сказати все як є, щиро. Визнати свої почуття, переживання, а потім все це перенести на папір. Розумієш мене?

– Майже, Михайлович, – здивування відчувалось у її голосі. – майже розумію. Добре, тоді скажіть мені: що ви написали у другому листі?

– Правду, – сумно, але із посмішкою промовив старий, – тільки правду. Якщо чесно, то там лише кілька слів.

– Яких? – мовила дівчина.

– Найголовніших!

Дівчина трохи почервонівши, запитала:

– Що саме ви написали?

– «Дякую за все і…»

– І?

– «…прощай назавжди»

Надворі сутеніло.

Дві тіні обігнули огорожу міського кладовища.

Стомлено, старий тягнув обважнілі ноги. Його друг, здавалось, теж був не у кращій формі.

Перш ніж додибати сюди, компанія обійшла ще кілька точок у місті. Пошту замінила школа, яка з того часу, як чоловік сидів за партою, змінилась до невпізнання. Потім лікарня, де відвідали прикутого до ліжка товариша по роботі. Перекинулись кількома словами, згадали минуле, моменти. Подав руку, обняв його, побажав швидшого видужання, тай попрямував далі.

Заглянув до бібліотеки. Віддав останню недописану книгу Діккенса про «Таємницю Едвіна Друда». Старий, як багато інших шанувальників англійського письменника, вибудував ланцюжок розгортання можливих подій. Власне продовження цієї історії записав у свої голові, але так і не виклав на папері.

– «Таки краще, – подумав він, – залишити при собі».

Вулиці змінювались, відмітки на карті були пройдені.

Квест закінчено? Майже.

Залишилось, тільки купити букет ромашок.

Залишилось, тільки відвідати ще одне місце. Кладовище.

Тому присівши біля могилки, він поклав квіти і спершу просто сидів. Мовчки. Хвилини тягнулись довше років. Видавалося, що від останньої їх зустрічі пройшла вічність.

Спогади помалу огорнули його. Забігали навколо картинки із життя.

Спільного подружнього життя.

– Пам’ятаєш, Яся, – слова давались важко, – нашу першу зустріч? Перший погляд? Перший букет ромашок? Пам’ятаєш?

Відповіді не було.

– А пригадуєш, як я на шматках пожовклого паперу малював наші зустрічі? Особливі миті. Моменти, які більше не повторюються?