Інгвар Ант - Два фото

Саме після аварії, старий нарешті зрівнявся з ним у швидкості. Вони шкандибала разом, кожен тягнучи свою скалічену ногу. Крок за кроком, повільно. Висолопивши язик, собака кидала погляди врізнобіч, а чоловік, лиш важко дихаючи, дивився вперед.

Спочатку дорога намалювала кілька кілець, перш ніж, перейти у пряму лінію. Невисокі будинки, вузькі вулиці та старенький дворик. Кілька низьких, майже оголених, вишень обіперлись на паркан, продірявлений в пару місцях. Дві гойдалки мирно колихав вітер, заглядаючи сюди час від часу. Самотня лавочка.

Старий повернув туди, присівши. Зімкнув очі, виглядало – заснув на мить. Собака припленталась та вмостилась біля його ніг. Обоє трохи важкувато дихали, але це не було головною причиною зупинки. Минуло хвилин п’ять, чоловік провів поглядом та заговорив:

– Знаєш, блохастий, ось там, – показуючи пальцем на новий будинок, – колись насипали велику купу піску, де ми малими збирались та будували вежі.

Собака не подавав ніяких ознак, слухав.

– Гойдалка була лише одна, – продовжував чоловік, – і тому ми часто бились за неї із Петром, сусідських хлопцем он із цього будинку, – трохи при підняв голову, дивлячись на облуплену сіру споруду.

– Малі були – дурні, ну як всі діти, звичайно. – прицмокнув. – З роками це виглядає дурницями, але тоді – найважливішим у світі.

– Колись… – зробив паузу та закрив очі, пригадуючи, – оті вишні здавались велетнями, а залізти на них, дряпаючись вгору по тонких гілках і от так аби не впасти, серйозною перемогою.

– Ну звичайно, нам потім перепадало від тітки Дусі, – посмішка засяяла на старому обличчі, – вони ж її були, посадила ще о-го, як давно.

– А, варення яке вона робила, смачнюче! Ми ж лайдаки закидались, ще зеленими ягодами, що потім животи боліли по три дні.

Блохастий почав сопіти.

– Хоча, то все списували на горобців, що то вони паскуди поїли. – продовжував. – Звичайно, вона нам не вірила, але дозволяла, за пиріжки з варенням, сторожувати дерева від тих злючих птахів. Ми робили собі дерев’яні рушниці і, як у армії на пості, шкандибали туди-сюди. Ех…

Старий запнувся, важко зітхнув. З очей покотилась сльоза.

– Петро, мій друг дитинства, так і не вернувся звідти. Ти чуєш мене? – рукою легко погладив сонного собаку. – Йому дали уже справжню рушницю, з набоями – ігри закінчились. Закінчилось і там його життя, одного такого ж ранку. Дурень, канцелярію поміняв на фронт. А потім, отримав дві дірки, з розміром як вишні тітки Дусі, нижче серця.

– Війна – це не дитячі ігри на задньому дворі. – підсумував чоловік. – Втрати тут справжні. Вона залишає тільки біль, кров та сльози. І спогади про друзів, яких уже не вернеш.

Запала мовчанка, шмигонув злегка вітер. Старий піднявся, промовив:

– Ходімо, блохастий, нам пора. – собака заворушила головою. – Куточок під назвою «дитиство» ми відвідали.

Тремтячи, ручка бігала по білому конверті, залишаючи нерівні букви. Ті у свою чергу перетворювались у склади та слова. Не більше хвилин п’ять-сім і на темних лініях з’явилась адреса одержувача. Ще трішки і можна було приклеювати поштову марку та закидати його у скриньку. Через днів три-чотири, якщо не станеться ніяких пригод, свіжий лист опиниться у потрібних руках.

– Ні, блохастий, навіть собі і не думай, – поглянув він на собаку, – облизувати його тобі не дам, зрозумів?

Старий друг сидів в кутку поштового відділення, чекаючи поки чоловік, лікарським почерком, писав лист.

– Ти і так дякуй, – продовжував він, заклеюючи конверт, – що тобі дозволили тут сидіти, а не на дворі. Подивись, он, – погляд пробіг віконним склом, – вітер трохи зірвався, щоб не хряпнуло дощем.

Залишив собаку, тримаючи конверт у пальцях, пройшов до працівника пошти. Його зустріли теплотою, із посмішкою.

– Як у вас сьогодні тут, Галочко? – звернувся стиха. – Багато таких, як я, з листами ходять?

– Та ні, Михайлович, – дівчина, років не більше двадцяти п’яти, взяла у нього запакований конверт, – не багато. Тепер, здебільшого, інтернетом користуються.

– А що так, – зробив паузу, задумався, – папір економлять – ліси бережуть.

– Та ні, звичайно. – посміхнулась. – Інтернетом швидше, миттєво. Один дотик і все, Ваш лист на іншому кінці світу, – закинула лист у коробку, де таких, із учора, примостилось ще два, – тут треба чекати кілька днів. Ну і, самі знаєте: копм’ютери, телефони, інші гаджети – світ став тісним. Змінюється з кожною…

– Що, що, Галочко, – запитливо промовив, – інші «Га-ди-ни»?