Хорхе Ліврага Ріцці - Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

– Мир тобі, брате Пабло Симоне Фосолетое! Я чув, що ти сказав…

Юнак скинув на нього оком, не приховуючи подиву.

– Мир і вам, хоч би хто ви були. Але звідки вам відоме моє ім’я та прізвище? Ваш голос мені видається не зовсім незнайомим…

– Хай тебе не обходить, під яким ім’ям мене знають у зовнішньому світі – у світі «мертвих», бо це тобі нічого не дасть.

– Можна дізнатися, чому мене закували в кайдани?

– Таки дивна істота людина! Заледве їй накладають кайданки на зап’ястки чи ув’язнюють на кілька днів, як вона починає відчайдушно пручатися. Натомість, та сама людина тішиться, самохіть наклавши на себе кайдани і самоув’язнившись у своїх пристрастях, вадах та невігластві. Вона перетворила своє земне тіло з оселі на в’язницю і, кохаючись у своїх стражданнях, робить усе можливе, аби й далі в ній лишатися…

– Ви говорите, мов доктор теології, або якийсь кардинал чи єпископ. Але наразі я в досить незручному і неприємному становищі, аби вести суперечки на метафізичні теми. Як мені видається, вже по полудні…

– Про парафіяльний колегіум можеш забути. Зроби мені ласку і дай щирі й відверті відповіді на мої запитання, бо від цього залежить, чи довго тобі жити. Наш ідеал – той самий, що рухає Сонце та планети їхніми небесними шляхами, і ми маємо за всяку ціну не допустити поразки. Ти сам собі доглядач. Якщо будеш щирий і слухняний, з тобою нічого не станеться, і все буде добре.

Мова каптурника була настільки прихильна і шляхетна, що молодий хімік не мав жодних сумнівів, що той неодмінно додержить свого слова.

– Мушу поступитися перед силою. Слухаю тебе і обіцяю бути покірним, якщо, звісно, обставини не вимусять мене до супротивного.

Сівши на стілець біля ліжка, загадковий відвідувач спитав:

– Тебе звати Пабло Симон Фосолетое, чи не так?

– Достоту так.

– Тебе зватимуть інакше. Того дня, коли ти візьмеш шлюб із «Софією», зміниться і твоє земне ім’я. Ти ще маєш таку можливість.

– Тобто, як зміниться? Не думайте, що я, мов той темний плебей, вважаю, що Софія – це зваблива демониця, з якою, за словами отця Педро, заходять у кровозмішні стосунки всі ті, хто не научається і не молиться згідно з канонами Церкви. Мені відома етимологія цього грецького слова та його значення: Мудрість або інтегральне Знання. Але що ви збираєтеся робити зі мною?

– Мене тішать твоя ерудиція і волелюбнiсть. А що казав отець Педро, коли ти розповідав йому про те, що бачив і чув ночами серед цих руїн?

– З отцем Педро я ніколи про це не говорив! Як…

– Заспокойся! – урвав його каптурник. – Отже, ти нікому про це не розповідав?

– Ні! Та з якого дива? Адже я ніколи не бачив і не чув нічого істотного, аж доки ви мене не запопали. Я мав себе за жертву галюцинацій або феноменів флюоресценції…

– А чи розумієш ти, що можеш дорого заплатити за брехню? – посуворішав його голос, і Пабло Симон збентежився. Зрештою відказав:

– Так. Звісно, я розумію, що назавжди втратив свободу, а можливо, втрачу і життя… Але я сказав правду.

Хмари за віконечком набрякли багрянцем від призахідного сонця, і чорні тіні, мов захланні вампіри, заполонювали келію.

Каптурник замислився, а юнак дивився в кам’яну стелю. Врешті-решт господар вимогливо спитав:

– Що ти чув при вході до підземелля?

– Я не добрав. Щось незрозуміле…

– Байдуже, добрав ти чи ні. Що саме ти чув?

– Здається, «Абраксас – це півень, і півень співає удосвіта».

– І більше нічого?

– Більше нічого.

– Отже, ти нічого не бачив?

Пабло Симон похитав головою, але той перепитав:

– Анічогісінько?

По тій мові він сягнув рукою за пазуху і витяг нашийний медальйон, у центрі якого було зображення чоловіка з півнячою головою. В одній руці він тримав овального щита, в другій – списа. Довкола дивної фігури – карбовані гебрейські та єгипетські символи. Медальйон, вочевидь золотий, був інкрустований синьою емаллю та брильянтами.

– Ніколи не бачив нічого подібного. Що він означає?

– Багато що. Це символ Бога, що має триста шістдесят п’ять чеснот.

– Стільки днів має рік.

– Ти тямущий, Пабло Симоне, і знаєш задосить, аби нас спровадили на вогнище, якщо ти нас викажеш Інквізиції.

– Я ненавиджу Інквізицію не менше за вас! На майдані три дні тому спалили сина шевця Ніколаса тільки через те, що в нього траплялися нервові напади, які повторились і під час ритуалу вигнання диявола. Коли охоплений полум’ям хлопчик почав кричати від болю, його мати кинулась до нього, прорвавшись крізь заслону вершників. Член Трибуналу звелів кинути у вогонь і її, бо нею, мовляв, теж оволодів Диявол. Тимчасом як нещасній матері не давали вихопитися з вогнища, штрикаючи її списами, перебрані пастирями вовки здіймали вгору хрести і промовляли латиною.