Хорхе Ліврага Ріцці: Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Він багато читав, а довгі нічні години проводив у тінявих, запахущих улоговинах попід соснами. Лежачи горілиць, він часто задивлявся в дивовижні очі неба – рухливі, яскраві, що бентежили душі людей, вивідуючи найпотаємніше. Коли Пабло Симон дістався до одного зі своїх улюблених сховків, на дзвіниці церкви відбило десять тремких ударів. Там, далеко від світу людей, він поринув у роздуми про власну природу та природу всього Божого творіння.

Вже багато років цей замок, зведений на підвалинах стародавньої римської фортеці, стояв занедбаний і зруйнований. Власне, від нього лишилися тільки грубезні мури і пошкоджена вежа.

Спершись спиною на якусь брилу, він ставав частиною непорушного краєвиду, вбираючи його в себе, намагаючись продістатися в таємницю тих віковічних каменів. Іноді він видирався на високі римські арки і, не в змозі опиратися внутрішньому примусу, споглядав, мов той стовпник, дракона своїх сумнівів та страхів. Інколи відсовував вищерблені плити і, поводячи рукою по гладенькому мармуру котроїсь статуї, намагався уявити, хто торкався її востаннє. Можливо, та сама панія, що втілена в камені, або якийсь шляхетний лицар славетної доби давньої Імперії…

Перед ним лежали різні цивілізації. Одні мури бачили помпезність епохи Цезарів, іншим було не більше п’яти сторіч. Але на часі це була звичайнісінька гора уламків, що срібліли в місячному світлі.

Ставало зимно. Листопадовий опівнічний вітер – поривчастий і холодний – виспівував у розколинах журливі балади й величні загадкові літанії. Посеред великого, порослого чагарями подвір’я йому вчувалися кроки сторожі в бічних галереях, а у вікнах ввижалися мінливі вогники. Під ногами жалібно порипувала жорства, супроводжуючи його в мовчазному поверненні до природи.

Юнак полинув думкою ген-ген над згуками землі. Чи справді душа безсмертна? Якщо це так, то вона має бути безмежною і вільною… Втім, – і тут його думка зірвалася в реальність, як камінь, що нестримно котиться у провалля, – чому тоді існують заборонені знання, точаться міжконфесійні війни, а люди проливають кров в ім’я Бога? Кожна супротивна сторона вважає, що Бог прихильний саме до неї. Хіба це можливо? Яким чином один-єдиний Бог міг спричинитися до такої незгоди? І якщо хтось грішить проти істини, мавши в собі Божественне, як воно може самозаперечуватись і самостверджуватись одночасно? Чи, може, Творець усього сущого – це великий божевільний, космічне дитя?

Такі суперечливі думки неминуче протиставляли голос розуму та авторитет. А приклади духового авторитету він знав вельми сумні…

Юнак сів на руїнах портику каплиці. За кілька годин настане новий день. У парафіяльному колегіумі на нього чекають учні з хімії та математики. Спершу він має зголоситися до ректора. Потім читатиме лекції для двох десятків юних гультяїв і відчайдухів, для котрих наука про числа була доброю підпомогою у грі в кості, а хімія їх цікавила переважно в сенсі приготування приворотного зілля. Отакі в нього студенти – майбутні інтелектуали, професори, провідники юнацтва, високочолі філософи, що думкою літають в емпіреях…

Пабло Симон підхопився. Серед мурів та гори уламків йому не вперше ввижалися відблиски смолоскипів, та він вважав це звичайнісінькою галюцинацією або фосфоричним світінням над давніми похованнями. Але тепер це було досить реально і близько, щоб не вірити своїм очам.

У глибокій западині серед кам’яних плит щось зблиснуло. Яскравий спалах тривав п’ятьдесять секунд. Це було схоже на вогонь смолоскипа, що повільно переміщувався. Юнак прожогом кинувся до гроту і зазирнув досередини. У темнісінькій і досить звивистій печері годі було щось розгледіти, але у студеному нічному повітрі ширився якийсь гомін.

Пабло Симон не вірив ані у привидів, ані в чаклунів. Не йняв він віри і страхітливим оповідкам про поріддя монстрів та дияволів, що вселяються в небіжчиків, і ті повстають з мертвих і справляють моторошні обряди, забираючи владу над усіма людьми за винятком побожних християн. Але крижані пальці страху все одно стискали йому серце.

Якийсь час він вагався: піти собі, наче нічого не бачив і не чув, чи таки пересвідчитися, хто блукає підземеллями стародавньої фортеці. Самота і острах не додавали йому зваги, але гору взяли властива молодому хімікові допитливість та невідкличне бажання. Він не міг піти, не розгадавши таємниці.

Пабло Симон зайшов у давній неф каплиці і з осторогою підступив до майже неушкодженого вівтаря. У мертвій тиші знову почувся знадний, як ефемерна квітка надії, гомін. Юнак крадькома обігнув приступки вівтаря і помітив мерехтливе світло, що пробивалося з-під плити. Він підважив її, подивувавшись, що вона значно легша, ніж видавалося на перший погляд. Доклавши певних зусиль, йому вдалося відсунути її, і на руки йому дихнуло теплим повітрям. Униз вів тунель з витесаними в камені приступками. За кілька кроків зі стелі звисала велика олійна лампа, освітлюючи сходи, що впиралися в інший, горизонтальний тунель.