Хорхе Ліврага Ріцці: Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

На кілька годин вони з головою поринули в читання класичних авторів з коментарями, аж доки сонце не повернуло на вечірній пруг.

Антоніо несамохіть підвів голову і раптом змінився на виду, не зводячи очей з верхівки дзвіниці.

– Що такого дивного ти там побачив? – спитав старий.

– Батьку, може це й маячня, але сонячні промені стікають по мурах патьоками крові. Вона чорніє і заливає їх… Колись я таке вже бачив зі стежки, що огинає долину. Щось у мені, десь на споді, аж стенається…

Старий задумливо подивився на нього і спитав:

– Маєш якусь гадку, хай і химерну, що саме тебе бентежить?

– Ні, батьку. Втім, я не можу сказати, що мені тут не подобається. Мене сюди вабить, а душа моя тішиться на саму думку, що ці мури бачили стільки епох. Мене заворожують густі зарості плюща, що вкриває жалобним саваном цей великий кам’яний труп. Але потім, вдивляючись у ці плями й відблиски, мене охоплює невимовний страх, і серце моє крається, немов від великої трагедії. Тож мені хочеться тікати світ за очі.

Старий помовчав, утім, не виказуючи великого подиву.

– В усьому сущому, сину мій, є безліч світла й тіні, що приховано від простих смертних.

– Авжеж, батьку.

Антоніо зібрав свої книжки, а старий вкутав шию сірим шарфом. Тим часом зі своїх звичних сховків та закутків виринули і враз заполонили невелику долину вечірні тіні.

Старий та юнак, поринувши у свої думки, подалися дорогою, що вела до містечка.

Коли денне світило зовсім сховалося, після нетривалих сутінків у скелях відродилося життя. Але це було інше, призвичаєне до темряви життя, що визнавало тільки місячне світло. Нічні птахи та кажани перелітали зі шпилю на шпиль, з арки на арку, з руїни на руїну, мов зловісні чорні ангели, що переносять звідомлення поміж проклятих світів. З розколин долинало дивне мурмотіння.

Князь ночі поволі зайняв своє місце на небі, а в тумані плавали якісь згустки, що, розходячись невеликими колами, танули у прохолодному й воложистому повітрі.

З пролому за зруйнованим головним вівтарем виринула якась тінь, що нагадувала людину, і неквапливо рушила назустріч ще одній тіні, котра чекала серед обгорілих лавиць, усіяних біло-жовтими латками опеньків.

– Ти вже тут… – промурмотіла перша тінь.

– Ти чув його? – озвалась друга тінь.

– Так. Безсумнівно, це він. Але він нічого не пам’ятає.

– Щасливець! Коли ж бо і з нас знімуть це жахливе прокляття пам’яті?

– Ти досі жадаєш щастя?

– Тільки спокою.

– Вiн також хотiв! Для себе, для всiх, для нас! Принаймні дамо йому спокiй…

По цій мові пролунав схожий на шелестіння сухого листя сміх.

– То згадаймо за нього? – спитав один із привидів.

Другий відказав:

– На те нема ради. Все згадати і повернутися до припочатку. Хоча спогад і вбиває життя, але породжує іншу принадну форму життя, від якої важко звільнитися…

Тіні зникли під руїнами галерей, однак скорботний шепіт і далі відлунював довкола, заплутавшись у крилах кажанів.

Клекотіння рідин у стареньких ретортах лунало для Пабло Симона таємничим співом сирен, вихоплюючи його з незглибимого внутрішнього моря і припинаючи до скель конкретики, жорсткого матеріального материка. Та небавом невидимі посланці обрію, мов морські вітри, нагадували про його мандрівну внутрішню природу.

У віконце зазирали перші зорі. Розчин, над яким він трудився, майже кристалізувався. По тому його треба було знову злити в залізний куб.

«Цей матеріал мов велика душа, – думав він, – являє з себе нові й нові кристалізації. Потім вони з’єднуються і змішуються в первісній субстанції, і так доти, доки від усього лишається тільки прозора чиста рідина».

Заколисливе жебоніння в кубах втратило для нього свої чари, і, підвівшись з-за столу з інструментами, ретортами та маленьким горном, Пабло Симон зняв важку шкіряну фартушину та сорочку цеглястого кольору.

Щойно юнак вийшов у прохолоду ночі, як вадливе повітря підземної лабораторії звітрилося з його легенів, і він відчув себе немов викупаним.

За мить його неквапливі кроки злилися з іншими, поквапними кроками юних студентів, що вибиралися на пошуки пригод та доброго вина. Молодого хіміка, якому на часі було двадцять дев’ять років, ніколи не цікавили такі розваги, і якщо вряди-годи й брав у них участь, то тільки з підмови товаришів у навчанні. Йому доводилося вдавати захват і радість, хоча нічого подібного й не відчував. Та небавом він став певнішим себе і обрав розваги собі до вподоби, що їх його приятелі вважали примхами розчарованого в житті й дивакуватого юнака.