Хорхе Ліврага Ріцці - Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

– Оце і є ідолопоклонство.

– Так, Пабло Симоне. Але воно близьке до чуттєвого пантеїзму.

– І то правда…

– Проблема не така проста. Одному й тому самому святому поклоняються в найрізноманітніших зображеннях. Робляться також спроби переносити певний образ від одного народу до іншого, і навпаки. Але віряни не сприймають чужі образи, їм потрібні свої, яких вони наділяють чудодійною силою, зокрема лікувальною. В курії ми часто-густо стикаємося з такими старезними образами, що розсипаються на порох. Але замінити їх на нові неможливо, бо більшість вірян стають в їхню оборону. І причина не в фанатизмі простолюду. Це данина накинутій їм традиції. Хіба не сказано:

«Важче дати раду одному мудрецеві, ніж тисячі невігласів»? Влада, яка зазвичай проповідує одне, а робить інше, нападається на ідолопоклонство, але сама його і насаджує у найпримітивнішій формі… Ти щось чув про так званих «чорних богородиць»?

– Так. Їх вважають чудодійними, а деяким навіть приписують божественне походження.

Священик не міг приховати лукавої посмішки.

– Та й збиткується Доля з людей! Послухай, Пабло Симоне! Ці дерев’яні чи кам’яні статуетки мають язичницьке походження. Переважно це Астарти, виготовлені за Римської Імперії, а декотрим, імена яких краще не згадувати, понад десять тисяч років. Вони належать до зниклого культу, що існував на острові Посейдоніс або на прилеглих островах – останньому уламку Атлантиди. Статуетки відзначаються високою енергетикою. Власне, це магія, що ґрунтується на знанні Природи та Психології і доступна лише втаємниченим. Одну таку, омиту морськими хвилями, богородицю знайшли на березі в піску. На неї ревно молилися, не мавши й гадки про її походження. Як бачиш, іноді навіть Божественне може дозволити собі такі жарти… Сьогодні її мають за християнську реліквію. Люди обожнюють власну безпеку, вбрану в шати того чи того святого, і домагаються від нього заступництва, щасливого життя для друзів і погибелі недругам. Хіба не про це молять, освячуючи зброю перед битвою? Кажуть, немає нічого жалюгіднішого й огиднішого, ніж труп людини, але, заради Істини слід визнати, що куди бридкіший і огидніший труп якоїсь релігії. У цій мертвоті зароджується духова гусінь, а небавом те, що було ясним розумом, світлим руслом розмислу, перетворюється на понівечену скойку аморфного й отруйного молюска. На біду, деякі релігії народжуються вже майже мертвими, і за якийсь час по виникненні релігії, в її ім’я чиниться зло… – Отець Матео похопився: – Маю вже йти. – І, усміхнувшись, додав: – Ти, певне, стомився слухати мої просторікування, але не треба було тягти мене за язика.

Він швиденько перебрався в сутану, знову ставши отцем Матео, якого всі знали.

Добросердий навчитель пішов, і зовнішній світ для Пабло Симона існувати перестав. В його внутрішній фортеці зростала невтримна жага духової реалізації. Він так хотів прилучитися до Таїнств! Ще кілька місяців тому життя не давало йому жодної вартої плекання надії. Тепер він мав найбільшу надію, якої може прагнути людина, – Духову Досконалість, обіцяну всіма Вчителями і всіма Релігіями.

Дні збігали безжурно, у шляхетних і чистих пориваннях. Свого часу він розробив у своїй хімічній лабораторії власну систему, але це була монотонна, рутинна робота. Натомість у криптах «Руїн» він спізнав насолоду духового труду. Його запал не меншав, і він купався у щасті. Кожен новий день видавався йому іншим, кожен чогось научав, тож його душа, що упивалася містичною поживою Миру, Мудрості та Краси, чимраз просвітлювалась і міцніла.

Верхівки дерев відкривали до сонця оспалі повіки пагонів, а воно ласкаво наповнювало їхні стовбури та гілки новим життєдайним соком. Пабло Симон дивився на довколишній світ широко розплющеними очима, немов уперше його бачив. Усе його заворожувало, мов ту дитину. Він міг годинами споглядати, як швидко ростуть гриби, повертаються з вирію ластівки, буряної ночі прислухався до дивних згуків у кронах сосен.

Але юнак, що кохався в Істині, не тільки тішився, а й страждав. Така вже доля кожного закоханого… Він не міг осягнути цю велич сили й довершеності, що являла йому Природа. Найгірше для людини – це марні пошуки мети і сенсу добра та краси. Не знайшовши їх, можна мимохіть збочити на шлях безплідної і справді єретичної концепції особистого Бога, який тішиться або сумує, піддається нападам гніву і має народи обрані і народи упосліджені, перевершуючи своєю тупістю й ницістю більшість смертних, коли вони, бувши батьками, розподіляють свою любов серед власних дітей.