Хорхе Ліврага Ріцці - Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

– І охота вам було бити ноги? У парафії так тепло і затишно…

Клірик сів на колону, досі відсапуючись і тарабанячи пухкими пальцями по череву.

– Якщо відверто, то я волів би сидіти тепер при келихові доброго вина, аніж мерзнути тут просто неба.

– Не слід забувати книгу Ісаї, який казав, що вино може згубити навіть пророка, – дошкульно зауважив наймолодший братчик.

– Є багато речей, яких слід остерігатись більше, ніж пророцтв Ісаї! – роздратовано відказав клірик. – Лонгіне! Візьми дозорців і перекиньте тут усе догори дном, огляньте підземелля, перевірте вежі!

– Буде зроблено, отче Педро!

Парафіяльний нишпорка наструнчився. Нагана збудила в ньому справжній інстинкт мисливського пса.

Матео ще більше занепокоївся, хоча й знав, що у відомих загалові підземеллях братчиків не знайдеш.

Гуркотіння порушуваних каменів і брил лунало у темряві, мов далекі згуки битви.

Нарешті, коли сонце підбилося на десять ступнів над обрієм, з’явився обшарпаний, з подряпаними руками Лонгін.

– Нікого тут немає! Ми обнишпорили підземелля, але й там ані душі. Жодного сліду безбожників. Отче Педро, мої люди стомлені, роздратовані і хочуть їсти й пити. Може, накажете припинити ці марні пошуки?

Два десятки харцизяк за його спиною загули, підтримуючи вимогу свого проводиря.

Отець Педро, гонористий і жорстокий, опікувався цими людьми і потурав їм. Тож його рішенець був очікуваний.

– Кляті пси! Певне, вони нас помітили і накивали п’ятами. Відкликай своїх людей, Лонгіне, і проведи нас до парафії!

Юрба радісно заревіла і загукала до своїх друзяк, які досі вешталися серед руїн.

Відразу ж усі зайди разом з трьома братчиками рушили до містечка. На варті в руїнах лишилося кількоро людей. Потім їх мали змінити або взагалі відкликати.

Цілісінький день Пабло Симон просидів каменем, замурований живцем у римському мурі завтовшки зо три метри, ретельно замостивши всі доступи до тісного гроту.

Дочекавшись вечірніх сутінків, він тихцем вибрався зі своєї в’язниці.

Неподалік кілька гвардійців Інквізиції грілися зіллям з великої сулії.

Від довгого сидіння йому затерпли ноги, і тепер він ледь їх переставляв. З усіма пересторогами юнак дістався до затуленого важезною кам’яною плитою потаємного входу. Впевнившись, що його ніхто не бачить, постукав, як то не раз на його очах робили братчики. Зачекав якусь хвилю, проте знизу не долинуло жодного звуку. Тоді спробував відсунути плиту, але зрозумів, що її взяли на важкі засуви, тож навіть цілий гурт не впорався б з нею.

Почувши важкі кроки, він кинувся у відтулину стародавнього порталу. Зі схованки він бачив тільки лискучі чоботи, що човгали вищербленими приступками. Коли кроки солдата стихли вдалині, Пабло Симон обережно вибрався з криївки і повернувся до ляди. Постукав по ній камінцем, але відповіді не діждав. Ще раз спробував зрушити з місця плиту, і на його невимовну радість вона трохи подалась. Юнак випростався і, відійшовши на кілька кроків, роззирнувся. Довкола ані душі, тільки метрів за двісті палало вогнище. Він повернувся до потаємного входу, і невдовзі йому таки вдалося відсунути плиту й продістатися через отвір. Внизу панував густий морок і тиша. Пабло Симон спустився на кілька приступок і заходився мостити порушену плиту на місце. По тому зійшов до галереї.

Зненацька збоку розчахнулися двері – і на нього впав сніп світла. За мить він опинився в тісному кільці кільканадцяти каптурників зі шпагами в руках.

– Ти сам? – спитав хтось.

– Ви ж бачите. Опустіть шпаги, браття! Мені вдалося одурити людей Лонгіна. Після того, як я запізнався з вами, мене вже не вабить звичайний світ.

Вістря наставлених на нього шпаг навіть не ворухнулись. І знов той самий владний голос:

– Кажи правду! Якщо поблизу є гвардійці, то тебе напевне бачили і простежили за тобою. Раз так, то ми завалимо цю галерею камінням і зіб’ємо їх зі сліду. Зізнавайся!

– Ще раз кажу: ніхто за мною не гнався. Я двадцять годин просидів у криївці, аби тільки не навести їх на слід. От тільки не знаю, як там отець Матео… Братове, я падаю з ніг від утоми! Зласкавтеся!

На ці слова бідолашного юнака вістря шпаг несамохіть опустились, і один з братчиків, мабуть старший, повів його до ближньої келії.

– Маєш нам вибачити, любий юначе, за таку зустріч. Але ж Ісус научав нас ставати в обороні шляхетного від втілень зла. Наше Братство шляхетніше і більш християнське, ніж громади, що сповідують безглузде ідолопоклонство та кровожерний фанатизм. Це пристановище для небагатьох істинних християн, котрі, навіть гнані і винищувані, залишаються добротливими, щиросердими і вільними від ненависті до тих, хто замість того, щоб відчувати Бога через нашого ласкавого Вчителя, роблять це за посередництвом Мойсея, Плотіна, Магомета чи ще там когось. Хоча всі вони обстоювали добро і благочестя… А тепер перепочинь і попоїж. Потім переберешся до своєї келії, і спи собі досхочу. Брат Одинадцятий, повернеться, можливо, завтра.