Хорхе Ліврага Ріцці - Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Примостившись на дерев’яній лаві, Пабло Симон з’їв велику миску супу з хлібом і випив кілька кухлів води. Потім, не роздягаючись, ліг на скромне ложе і провалився в міцний сон.

– Добридень, Пабло Симоне!

Обличчя отця Матео осявала найлагідніша з його усмішок. Русявим волоссям, сірими очима і білою, як облатка, шкірою він скидався на скандинава, дарма що народився на Середземному узбережжі. Він належав до тих надзвичайних людей, які завжди у своїй стихії – і правлячи месу, і кермуючи судном, і на чолі війська. Йому не виповнилось і п’ятдесяти років, але на вигляд був ненабагато старший за Пабло Симона. З висоти свого зросту він випромінював справжній оптимізм.

– Отче Матео! Доброго вам здоров’я! То вам вдалося спекатись отця Педро? І Лонгіна? А братчики теж повернулися?

– Забагато запитань! Утім, попервах і я був такий самий допитливий… Усе гаразд. Отець Педро вважає, що я блукаю горами, а Лонгін, котрий ненавидить мене чи не більше за священика, не має, як і той, доказів проти мене і мусить вичікувати, доки я не зроблю якусь помилку. А тебе ніхто не бачив?

– Ні, я ховавсь аж до ночі. Але отець Педро щось підозрює. Мені здається, що всім нам загрожує велика небезпека.

– Не надто переймайся. Маю в курії впливових людей, налаштованих проти цих фанатиків. Вони сіють розбрат поміж них і нацьковують одних на одних. Адже можновладці грішать великою любов’ю до золота, багатого столу та покоївок. Усе це, сам знаєш, обертається ницістю та слабкістю.

– А чи є в таємних Братствах кардинали і єпископи?

– Так, є. І куди більше, ніж ти можеш уявити.

– То чому тоді досі діє Інквізиція та визиск заляканого й забобонного люду? Чи не час відновити на Заході істинне християнство – розумне і добре?

– Ще не час. Провидіння приберігає це на майбутнє. Наші недоброзичливці значно могутніші за нас, та й усі політико-економічні важелі вони прибрали до своїх рук. Нам з ними не впоратися.

Брат Одинадцятий спохмурнів, а тонке павутиння зморшок на чолі означили смуток і біль.

Одягшись, Пабло Симон пішов з ним до книгозбірні. Хвилин за десять той урвав мовчанку, зронивши печальні слова:

– Дуже боляче це визнавати, мій любий юначе, але більшість людей теж проти нас… Селянам і ремісникам – добрим серцем, але темним і затурканим релігійним фанатизмом та політичним терором – миліший заклик: «Пристань до воїнства Інквізиції, і тобі буде вільно вбивати, грабувати і віддаватися розпусті коштом недовірків. Тобі проститься все, бо ти робитимеш це, прислуговуючись Богові». Гай-гай! Скільки-бо людей поневолено в ім’я свободи! Скільки крові пролито під гаслами добросердя і смиренності! Погребальне вогнище з трупів мудреців, принесених у жертву в ім’я мудрості, може сягнути хмар!

Священик замовк. Помалу-малу його риси набули звичної лагідності, і він запросив Пабло Симона до себе на вечерю.

Келія отця Матео була не розкішніша за юнакову – майже така сама маленька, умебльована ліжком, двома грубо збитими стільцями та столом. Усе, як у простій селянській оселі. Стіни майже всуціль вкривали численні, накреслені на пергаменті або вирізьблені на дереві написи і священні символи.

Кімната відзначалася невибагливою простотою і скрайньою скромністю, притаманною монастиреві, але аж ніяк не атмосферою смутку чи стриманості, вимушеної обставинами. На стінах багато гравюр і малюнків, виконаних з великим хистом, а над ліжком із солом’яним матрацом – семеричний хрест з масивного золота.

Один із братчиків приніс поживні наїдки, і вони усмак поснідали.

– За три години маю повертатися до парафії, – пробурмотів брат Одинадцятий.

– Та й лютує, мабуть, отець Педро! До речі, отче Матео, сьогодні ви згадували про ідолопоклонство…

– Даруй, але прошу не називати мене отцем, оскільки всі ми маємо одного-єдиного отця, і це Бог… Тобі я брат. От коли я стану твоїм вчителем, тоді можеш називати мене отцем, але тільки в духовому сенсі.

– Ваша правда, та іноді сила звички могутніша за снігові лавини і гірські потоки.

– Традиції і звичаї є моральними потоками, перед якими треба зводити греблі розуму, аби спрямувати цю силу в русло правильної дії та здорового глузду.

– Авжеж. Але я, брате, знов про ідолопоклонство. У своїх казаннях отець Педро та інші нападаються на культ образів як на витвір невірних, але хіба не є подобою ідолопоклонства наш культ статуй богородиць та святих?

– Не тільки подобою. Це й справді так. Злочин – це злочин. Що тут, що в Китаї. Байдуже, в якому вбранні його коїти – в чорному, білому чи червоному. Якщо ми комусь робимо закиди, то низько і негідно їх наслідувати. У християнстві, в будь-якій його конфесії, існують ознаки ідолопоклонства. Апологетика вчить нас, що віряни поклоняються Єдиному Богу через статуї святих та освячені реліквії. Отож, християнинові байдуже – поклонятися Богові через Святого Ігнатія, а чи через Скорботну Матір Божу. Насправді все не так. Кожен поклоняється якомусь одному чи кільком святим, і йому дуже прикро змінювати свій культ на інший, до якого, можливо, прихильні його батько чи брат. Відтак ми бачимо, що люди назагал моляться другорядним божествам, котрі начебто наближують їх до Єдиного Бога, а деяких навіть обирають як родинних чи особистих напівбогів.