Людмила Когут - Мудрі жінки

На зупинці залишилася тільки жінка середнього віку. Бідна, вбрана у зношений одяг, майже мотлох. Богдан бачив, як вона бігала від дверей до дверей, але тільки заглядала поза людські спини і нервово переступала з ноги на ногу. Вона не змогла за людською навалою увійти в жодні двері. Богдан дивився на машини, які проїздили поряд, але таксі, як на зло, не було. Знову підходили люди на зупинку. Під’їхав наступний тролейбус, і почався новий штурм.

Богдан уже не шукав таксі, лише стежив за битвою на тролейбусному полі і за тією жінкою, яка не сіла в перший тролейбус.

Повторний штурм закінчився, зі скрипом зачинилися двері тролейбуса. На зупинці знову залишилася безпорадна, бідно вбрана жінка. Навіть стара баба із клунками впхала у тролейбус своє згорблене старече тіло та, бідкаючись, втягла за собою свій скарб – якийсь клунок, тісно перев’язаний хустиною у велику сіру клітинку.

Тролейбус від’їхав, а жінка зі сльозами в очах подивилась на Богдана – красеня, який упродовж двадцяти хвилин дивився на цю штовханину та колотнечу біля тролейбуса.

У жінки були глибокі голубі очі, розумні, але дуже сумні. На неї шкода було дивитись. Чоловік зауважив, що вона гарна, але така бідна, майже убога!

Богдан побачив таксі і помахав рукою водієві. Таксі зупинилось. Богдан відчинив передні двері, сказав, куди йому потрібно доїхати, і підійшов до молодої жінки.

– Сідайте в таксі, доїдете, куди вам потрібно.

– Дякую, я не можу, я не маю грошей.

– Сідайте, прошу вас, я заплачу!

Богдан узяв її за худеньку руку і підвів до таксі. Відчинив задні двері і жінка сіла в машину. Водій скривився: це була дивна пара – принц і жебрачка.

Жінка зіщулилась на задньому сидінні, опустила очі. Богдан час від часу озирався. У неї була дивовижно чиста і біла шкіра, довгі пухнасті чорні ненафарбовані вії. Рівненькі дуги темних брів були такої форми, ніби жінка чимось здивована.

Богдан, намагаючись бути якомога тактовнішим, запитав, куди вона їде. З’ясувалося, що на роботу. Хвилюється, що спізнюється. її вже попередили: якщо запізниться ще хоч один раз – звільнять.

Під’їхали під великий овочевий магазин. Жінка подякувала і швиденько вбігла у двері магазину. Богдан проїхав ще один квартал і вийшов біля свого офісу. Він працював зовсім недалеко від овочевого магазину.

Увійшов до кабінету, та не міг забути цю красиву, але бідну жінку. Цікаво, хто вона? Чому така убога?

Сів у зручне шкіряне крісло, увімкнув комп’ютер, кондиціонер, поставив інструментальну музику. Приємна атмосфера, можна починати працювати. Через годину – виробнича нарада, треба підготуватись.

Привідчинивши двері, зазирнула його секретарка.

Шефе, я вже на місці. Що вам подати: чай чи каву?

Жінки в колективі були як на підбір. Бухгалтери та економісти вели між собою приховану війну – хто привабливіший і сексуальніший. І заміжні, і неодружені хотіли показати босу свої принади. Щодня в офісі був майже показ моделей.

Змагання завершувалось нічиєю, бо шеф до всіх ставився із симпатією, нікого не вирізняючи. З усіма був однаково привітний і тактовний, говорив їм компліменти та гарні слова, які жінки прагнули чути від нього. Робив зауваження по роботі, якщо було необхідно. Усі вони були для шефа лише співробітниці і не більше.

Час від часу в Богдана були короткочасні захоплення, які швидко минали. Ці романи завжди були поза межами його фірми і не з підлеглими жінками…

Богдан провів нараду. Сьогодні, крім вирішення виробничих питань, розглядав своїх працівників. Чоловіки як чоловіки – при костюмах і краватках. тінки в його колективі – наче топ-моделі різного віку. Як багато важить для жінок одяг, взуття та різні аксесуари! Зараз перед Богданом сиділи красуні. Він кожну з них подумки вбирав в убогий одяг своєї ранішньої супутниці. У тому вбранні вони були б схожі на бліді поганки. Змити макіяж, зняти коштовності – немає на кому спинити погляд. Після наради дав ключі від машини своєму механікові, попросив замінити колеса та підвезти машину під офіс.

Перед обідом Богдан вирішив піти в той овочевий магазин і з’ясувати, ким працює та дивна молода особа – його ранкова попутниця.

Вийшов на вулицю. Сонце. Небо по-літньому голубе, про осінь нагадує тільки павутинка бабиного літа. Рукою змахнув її з очей.

Із задоволенням підставив лице до сонечка і пішов вулицею.

– Щось куплю собі з фруктів, – вирішив він. – Не прийду ж просто так у магазин.

Трохи хвилювався, боявся опинитися в незручному становищі. Сам собі не міг відповісти, навіщо він туди йде. І взагалі, що йому за клопіт до тої дивачки. Але цікавість брала гору над ніяковістю. Увійшов у магазин. Це був магазин самообслуговування. Не поспішаючи, пішов між стелажів із фруктами. Вибрав виноград, пішов далі. Незнайомки ніде не видно.