Юрій Логвин - Таємниця одного дiаманта

Тим, часом на сафiнi вiдбувалися дивнi речi.

Купцi, не такi грошовитi, як Джафар Покiйник, всю мандрiвку їли разом. Тепер кожен купував у кухаря собi окремо. I це виходило кожному набагато дорожче. Джафар не вилазив iз своєї каюти. Тiльки звiдтiля час вiд часу з'являвся вирлоокий мосулець. Та двiчi влазив туди капiтан.

Синовi смiттяра випав суєтний день.

Вогонь у жаровнi горiв вiд ранку. Його треба було увесь час вирiвнювати, щоб не чадiв сизим димом. Треба було чистити й патрати рибу.

А курей скубти й смалити.

За кожним криком купця чи збирача податкiв доводилося бiгти й подавати воду й рушника.

Вiднести їжу ї забрати посуд назад.

Мити посуд.

А мiдний посуд ще й пiском вiдтирати.

День прогаласував над головою малого мов у сивому дурманi. I до самiсiнького вечора вiн не з'їв анi крихти.

Лише пив i пив холодну воду з великого глека.

Тому не дуже добре запам'ятав, як зникли заростi очерету i над тонесенькою смужкою берега постали гаї фiнiкових пальм.

За пальмами, наче величезнi плетенi корзини, на клаптиках пiдвищеної сушi лiпилися одна до одної очеретянi домiвки рiчкових арабiв.

По залитих водою полях, якi були за греблями, на нижчому рiвнi, нiж сама рiчка, ходили чорнi, товсторогi буйволи. Така була вода нерухома, що в нiй, мов у найкращiм срiбнiм дзеркалi, все вiдбивалося без жодного порушення лiнiй, лише догори ногами.

Сафiна й перша лодiя стражникiв трохи приспустили вiтрила, i судна зразу стишили хiд.

А третє судно приткнулося носом до греблi, якраз навпроти пiдвищеної дороги до селища.

Швидко зiбралися до сафiни озернi араби. I один збирач податкiв, що чомусь виявився на тюркськiй лодiї, повiв з поселянами розмову. Вiн пiдiймав руки до неба, розводив широко на боки, хапався за голову, бив себе кулаками в груди. Певно, то був добрий знавець цих людей з озерного краю, бо швидко скiнчив свої казання, щось вийняв з-за пазухи i передав у руки шейховi.

Хлопчина краєм ока побачив – шейх змахнув рукою, i добрi хлопцi пiдхопили мари з лодiї та перенесли на тонку смужку греблi.

Матроси з лодiї вiдштовхнулись вiд землi жердинами, i течiя та бадьорий вiтерець дозволили лодiї наздогнати iнших мандрiвцiв.

Тiльки тонесенька смужечка землi пiднiмалась над плесом рiки – i зразу ж над водою виростали сотнi, тисячi, сотнi тисяч пальмових стовбурiв. Вони пiдносили в склисте й розпечене бiрюзове небо темно-зеленi вiяла пальмового листя.

Русло зробило зворот, i лодiї винесло в широченнi, безкраї струменi Шатт-ель-Арабу – злитих вод правiчних рiк Тiгру та Євфрату.

I з хлопчикових очей назавжди зникли поселяни, що з марами над головами бiгцем просувались по тонесенькiй, мов волосинка, смужцi греблi. I здавалось, що то ожили учнi пророка Iси, i вiльно собi ходять по водах.

Безмежна ширина Шатт-ель-Арабу в цi веснянi днi наповнилася безлiччю вiтрильникiв. Хоча всi вони були добре впакованi вантажем i осiли в каламутнiй водi, рухались вони швидко й поспiшали наввипередки i вниз за течiєю, i вгору проти течiї. А вiтер весь час був низовий, з пiвдня. Надимав своєю вогкiстю вiтрила вiд правої руки.

Та вправнi капiтани так ставили свої навкiснi вiтрила, що вони напружувались мов велетенськi сiрi воли i тягли свої лодiї i вгору, i вниз.

Алi вже на другий день призвичаївся до шаленого поспiху в роботi i встигав споглядати й безкраю рiчку, й далекi пальмовi береги, i запам'ятовувати що було цiкавого на тих вiтрильниках, якi вони зустрiчали на своєму шляху.

За день ходу до Басри, мiста на водi, мiста-брами до свiту чужого, не арабського – мiста, вимрiяного для купцiв i мандрiвцiв не менше, нiж для всiх правовiрних Мекка та Медiна, капiтан винайняв у прибережному селищi лоцмана. Цей пiдстаркуватий, але мiцний широкоплечий чоловiк став поруч iз стерновим на деменi i почав керувати рухом.

Капiтан пiдняв на ноги всiх матросiв i порозставляв на потрiбнi мiсця.

А лоцман-поводир усе приглядався до берегiв, до острiвцiв, порослих пальмами, i наказував стерновому:

– Праворуч, праворуч! Тепер лiворуч. Прямо, прямо! Тримай он на ту поодиноку зламану пальму! – Задирав пiдборiддя i кричав капiтановi: – Хiд тихiше!

А капiтан верещав на матросiв, що вчепились у линви снастей:

– Пiдтягай, пiдтягай вiтрило! Рею, рею розгортай на три кроки лiворуч!!!

Матроси напружувались до набрякання жил на руках i шиях, щосили тягли линви й канати. I всi блоки та дерев'янi частини – щогли i реї – вiдповiдали на їхнi зусилля рипiнням, скрипiнням, глухим потрiскуванням.

Тепер двi лодiї зi стражниками-тюрками слiдували за сафiною, точно повторюючи всi змiни її курсу.