Юрій Логвин - Таємниця одного дiаманта

– Є корзина добрих басрiйських фiнiкiв, – вiдповiв кухар йому. – Найкращих. Для себе купував.

– Неси! – видихнув Джафар нетерпляче. Коли ж малий з корзиною прибiг, то Джафар, вiдкривши кришку, уважно оглянув, чи всi фiнiки, i подивився пiдозрiло на малого.

– Ти не вкрав хоча б одного, га? Ти, син жебрака i повiї.

– Хiба ви знали мою маму? – вiдповiв йому хлопчик. – Бо я про неї нiчого не знаю… А от тато мiй людина поважна – вiн уже двадцять п'ять рокiв працює смiттярем на базарi бiля Зеленої Брами. Це там, де торгують живою i битою птицею ти рiзним м'ясом…

Джафар на слова Алi ледь не вдавився кiсточкою вiд фiнiка, з шумом виплюнув її i гаркнув:

– Пiшов геть звiдсiля, скелетина чортова!

Джафар, сопучи та гикаючи, жер фiнiки. А хлопчина поспiшив чистити цибулю, часник, кришити рiзну зелень до соусу i глядiти за тим, щоб вогонь на жаровнi був рiвний i курка рiвно виварювалась у бронзовiм казанi.

Коли кухар рiзав курку, то вiн вицiджував з неї кров на дно розбитого горщика, довго струшував, щоб усi краплини кровi впали на денце, не забруднивши дощок палуби. I наказав малому викинути черепок з кров'ю у рiчку. Тiльки обережно, щоб не забруднив корабель кров'ю, бо це погана прикмета!

Та хлопець не виконав його наказ. Вiн згадав слова одного вченого суфiя на базарi, де той тлумачив слова хадисiв i Корану, що всi закони добрi, якщо вони йдуть на користь людинi, якщо ж вони проти людини, то їх можна полишити без уваги!

Алi зробив вигляд, що кинув черепок у воду, а сам запхав його в щiлину мiж паками.

Коли кухаря покликав Джафар i знов почав йому торочити про курку, хлопець поставив черепок на жарини. – i вмить кров була готова. Видер її з черепка i заковтнув просто з пiр'ям. Бо всерединi його рвало на шматки вiд голоду. Подумав, що дивна рiч, але йому, як i Джафаровi пiсля такої веремiї, захотiлося не просто наїстися, а нажертися вiд пуза.

Алi i кухар порпалися з куркою.

Джафар запихався фiнiками i крадькома зиркав на молодого мосульця. Вiдчувалося, що вiн таки не втерпить i спитає в молодика, чого той не править грошi за розбиту корчагу олiї? Та молодик сидiв з усiм гуртом купцiв. I Джафаровi довелося би йти до них. А цього товстун не мiг собi дозволити – вiн був найбагатшим i не до лиця йому мiшатися з гуртом!

Та й покликати його теж було не з руки Джафаровi. Для чого показувати всiм, що ти стурбований, чи доведеться тобi платити за корчагу олiї, чи нi?

А тим часом обварена курка була подiлена на частини i кухар занурив її настоюватись у часниковий соус.

Алi за той же час почистив луску з великих вусачiв, випотрошив, попластав навпiл та й склав на решiтку.

I пiд доглядом кухаря почав потроху смажити рибу для купцiв.

Вони ж усi зiбралися на носi й сидiли там щiльним гуртом.

Джафар же сидiв на порозi своєї каюти i нетерпляче й гучно втягував носом повiтря, принюхуючись до таких спокусливих запахiв курячого бульйону, часника i кислого вина, кунжутної олiї та смаженої риби, шафрану, солодкої цибулi та духмяної кiндзи.

I от малий на великiй тацi понiс до купцiв гору смаженої риби. I ще принiс їм корзину вчорашнiх пампушок. Кухар вправно випiкав їх на глинянiй сковородi.

Купцi по черзi пiдходили до борту судна, а хлопчина поливав їм на руки з довгогорлого мiдного глечика, щоб усi вони змили руки й обличчя перед трапезою.

Їли правою рукою лише, як їдять вихованi й шляхетнi араби. Вони чудово вправлялись однiєю правицею iз шматками риби i з пампушками.

Спочатку купцi мовчали, а далi знов загомонiли. Хлопець, коли кухар не кликав його, пiдходив до гурту i сидiв з рушником i глеком, чекав, поки купцi скiнчать трапезу i захочуть змити руки. Слухав, про що говорили купцi. Звичайно, балачки точилися про розбiйникiв. Один купець середнiх рокiв, з пасмами сивини в густiй бородi, говорив, що рiчковi розбiйники вбивають людей зрiдка, хоча грабують догола. Вони, як i пiрати з Персидського моря, обберуть купцiв i кажуть: «Ми з вас трохи вовни настригли. Iдiть собi вiльно, обростайте, тодi ми вас знову обстрижемо!»

Один пiдстаркуватий в засмальцьованiм дорогiм персидськiм каптанi, обсмоктуючи кiсточку, прохрипiв:

– Часом та вовна дорожча вiд нашої кровi. Часом так пострижуть нашого брата купця, що вже вiн нiколи й не зведеться на рiвнi. А жебрацтво – не життя для колишнього купця. То смерть живцем!

Тодi той ставний, чорнобородий, в зеленiй чалмi (знак прощi в Мекку) проводив своє далi.

– Озернi розбiйники – грубi дикуни, пожадливi й темнi, їх можна задобрити, якось улестити. Знаєш, зрештою, де їх можна сподiватись, коли вони можуть наскочити! А тi, отруйнi змiї, отi клятi iсмаїлiти2, невiдомо коли, невiдомо де, невiдомо як з'являються на погибель людей! I нiхто не може вiд них уберегтись: нi шах, нi султан, нi iмам, нi купець, нi воєначальник чи вчений богослов! Отруйнi змiї, скаженi, заюшенi пси, обпоєнi гашишем, розбещенi повiями в потаємних замках, розбещенi i обдуренi своїми пiрами 3 та потаємним iмамом – ото страшнi злочинцi! Навiть славнiй Садах ад-Дiн 4 через пiдступнi зазiхання асасiнiв мусив стерегтися щодня i щогодини. Звитяжець не спав на одному мiсцi двiчi! Ви це знаєте, чи нi?!! А вiн же не боявся жодного найстрашнiшого франка-хрестоносця. I вiн тремтiв, бо не знав, чи побачить вiн уранцi сонце!