Остап Соколюк - Вийти з кола

Марек помітив, як фігура хлопчика відірвалась від воріт і чимдуж побігла до будинку герцога. Наче посильний мав якусь страшну звістку.

– Вони вгадали, що це я?… – замислено пробурчав король.

– Якби хтось питав мене, то я би відповів, що нас видає українська вишивка на кареті, – промовив Єрко і нарешті заслужив уважний погляд Марека.

– Так, ми не взяли карету із королівським гербом, але де в королівстві ви ще знайдете карету із українським орнаментом? Окрім того, коні. Таких прекрасних коней, як при дворі… – Єрко розвів руками, завершуючи таким жестом свій інтелектуальний тріумф. – Ви самі розумієте.

– Ти правий, Єрко, – знітився Марек VII. – Надто багато емоцій…

– Без емоцій людина ніщо, але й емоції перетворюють людину в ніщо. Нічого не вдієш, – лукаво промовив радник.

Нарешті оскаженілий візник спинив карету біля воріт садиби. У ту ж мить пролунав його істеричний голос.

– Відчиняй, швидше! Його величність Марек Закревський!

Двоє вартових квапливо відкрили ворота.

– Ніякої анонімності, – прошепотів король. – Слава і влада – це клеймо.

Карета в’їхала на дорогу, що вела до самого маєтку і знову рушила вперед. Проте далеко попереду щосили біг хлопчик. Він загубив сандалі і тепер його ноги миготіли босими ступнями. Марек заплющив очі.

Маленький хлопчик сидів на березі моря і малював паличкою на піску будинок. Хвилі накочувались прохолодою на розпечене від сонця узбережжя і морський вітер куйовдив волосся юному художнику. Він якраз домальовував хвилясту лінію дороги до будинку, коли пролунав дитячий крик:

– Казя! Казя!

Хлопчик стрепенувся і підвів голову.

– Казя! Казя!

Він зірвався на ноги і побіг по піску. Його босі ноги миготіли під сонцем голими п’ятками. За хвилину хлопчик опинився біля невеличкого дерев’яного будиночку на узбережжі моря. Поруч із хатинкою були розвішані рибальські сітки та лежав перевернутий човник. На східцях будиночку стояв ще один хлопчик, приблизно такого самого віку.

– Казя, подивись, – промовив він і показав своєму товаришу три невеличких кинджали.

– Що це?

– Це мені Дід Вітер дав. Він сказав, що це Дамарт. Він сказав, що пояснить потім, що це значить, – захоплено розповів хлопчик. – Правда гарні?

– Гарні. Але що ви з ними будете робити? – недовірливо запитав Казя.

– Я ще не знаю.

Очі хлопчика із ножами в руках збуджено світились.

Марек розплющив очі. Королівська карета на повному ходу загальмувала біля сходів, що вели у великий красивий дім герцога де Руанського, і троє чоловіків всередині знову кинулись в обійми одне одного. Візник перелякано закусив губу і зиркнув на дверцята екіпажу.

– Перестарався, – бовкнув він собі під ніс.

Та за мить дверцята відчинились і назовні вистрибнув високий, красивий чоловік – Марек VII Закревський. Слідом за ним – найвірніший охоронець Казимир, тінь короля, із обличчям немов із каменю. Третім виліз перший радник Єрко із невдоволеним і цинічним виглядом.

Вся трійця рушила вверх сходами. Будинок височів над ними сірою, холодною спорудою, що, здавалось, ніколи не була рада гостям.

Блукаючи поглядом, Єрко встиг помітити фонтан, посеред якого на диво був не ангел чи якась інша стандартна фігура, а статуя блазня. Фонтан був сухий.

Рука короля вже майже досягла ручки величезних дверей, як в ту ж секунду вони почали відчинятися назустріч. Марек відступив крок назад, і на порозі з’явився дворецький. Бездоганно правильними рухами він розчинив навстіж двері і став збоку.

– Ваша Величносте, – шанобливо вклонився він. – Прошу вас.

Вся компанія ввійшла всередину і опинилась у невеликій залі із широкими сходами нагору. У приміщенні було досить темно і похмуро. Окрім трьох гостей та дворецького – ні душі.

– Ваша Милосте, ваш несподіваний візит – велика радість і честь для нас. Герцог просить вибачення за те, що не може вас негайно ж зустріти, оскільки щойно після дороги і ще приймає ванну. Якщо ваша ласка, то прошу йти за мною і зачекати трохи в покоях герцога.

Марек ледь помітно кивнув:

– Веди.

Вся непрохана високоповажна компанія піднялась мармуровими сходами на другий поверх і звернула вбік. Вони швидко рухались безкінечним коридором кімнат. Світло і тінь грались на обличчях людей у гру емоцій – ненависті у Марека, роздратованості у Єрко, прихованого занепокоєння у Казимира. Одна за одною скакали думки в голові короля, вовтузились і збивались до купи, ніби люди в кареті, що раптово спиняється.