Вадим Карпік - Палак

Саме так у Старому Заповіті пророк Єремія описує нашестя скіфів на Палестину. Як кара Господня було вторгнення дикого народу у Малу Азію. Та чи справді скіфи були такими дикими і безжальними? Письмових свідчень про ту добу в історії нашої Батьківщини дуже мало, адже скіфи не мали писемності. Всі писемні відомості, які маємо на цей час, походять від давньогрецьких мислителів і філософів. Вони із захопленням описують цей древній народ. Частина інформації дається з розкопок скіфських захоронень. Завдяки цьому все більше й більше розкривається ця сторінка нашої історії.

Багато людей захоплюється історією древньої Греції, її міфами, героями. Наші люди також активно цікавляться Троєю, Вавилоном, Єгиптом, люблять дивитись американські вестерни про індіанців, японські фільми про самураїв, російські про ментів та часи Вітчизняної війни. Чому українці так полюбляють все чуже? Невже у нас немає нічого вартого уваги? Історія нашої землі навпаки дуже насичена, славна і трагічна. Дуже даремно долю українського народу починаємо вивчати від часів Київської Русі. Коріння кожного сучасного люду сягає Ноєвих синів. Українці не виняток. Я спробую спонукати наших людей до більш детального і глибшого вивчення власної історії. Адже хто не знає свого минулого, той не матиме майбутнього.

Українська земля ніколи не була безлюдна. Довгий період панували на ній скіфи. Вони також не виникли з нізвідки і не зникли в нікуди. Скіфи залишились у назвах українських річок, земель, місяців. Вони передали велику частину своєї культури слов’янам. Часточка цього древнього і великого народу тече у наших жилах. Скіфи не ховались десь на окраїні стародавнього світу, вони брали активну участь у всіх життєвих процесах того часу і мали великий вплив на сусідів і не тільки. Вони варті того, щоб про них більше дізнавались нащадки і знімались фільми.

Опоя лежала, пригорнувшись до грудей коханого. Його серце рівномірно калатало.

– Не можна так більше. Це не добре, – сказала вона, тереблячи пальцями край його сорочки і рахуючи удари.

– Що не добре? – запитав він.

Жінка повернулась на спину й задивилась у чисте зоряне небо. Чудова тепла літня ніч. Природа буяє. Здавалось, усе поспішало рости і розвиватись, адже літо швидко пролетить. Жаби навкруги так надривно співали, що аж закладало у вухах. Якась одна, зовсім поруч, особливо старанно та голосно рипіла. Опоя намацала камінця й кинула на звук. Камінь хлюпнув у воду, крикуха замовкла, та за мить, ще з більшим натхненням почала знову. Десь недалеко у чагарнику захлинався короткими переливами соловей. Часом скрикувала чайка. А на березі мільйони цвіркунів вигравали якусь зрозумілу тільки їм мелодію. Тихо, немов примара, на фоні зірок промайнув кажан. Мов дрібні зорі блистіли серед кущів світляки. Здавалось, ось він, простягни руку і візьми, але світлячок десь аж на тому березі, сидить собі спокійно на листочку і чекає на самицю.

Опоя погладила річковий пісок. Він ще трохи теплий після денної спеки. Їй було добре, затишно, надійно за такими широкими плечима. Але здавалось, що недовго так буде. Жінка глибоко вдихнула, насолоджуючись ароматом квітучого літа і сказала:

– Не добре те, що ми робимо. Ми ховаємось від людей, як злодії. Я так більше не хочу.

Чоловік покуйовдив м’яке волосся Опої і запитав:

– А як ти хочеш?

– Я хочу жити як всі, хочу бути завжди і весь час з тобою. Мені набридло бути самотньою.

– Ну потерпи ще трішки і ми обв’язково будемо разом. Моя жінка зараз хворіє. Я не можу її покинути в такому стані. От коли вона поправиться, ми з тобою поїдемо мандрувати. Я покажу тобі Пантікапей, Херсонес, Ольвію і, можливо, навіть Афіни, там у мене багато друзів.

Опоя піднялась, сперлась на лікоть і подивилась у темні очі коханого. У них блищали зорі.

– Ти це вже говориш мені півроку, але віз ніяк не зрушить з місця. У мене закрадаються сумніви щодо правдивості твоїх слів та щирості почуттів.