Вадим Карпік - Палак

– Та я можу і завтра…

– Не треба, – жінка закрила йому рота своєю долонею. – Не говори того, чого не зможеш виконати. Я не хочу розчарування.

– Та я…

– Мовчи, не говори нічого. Мені час іти.

Опоя встала, потягнулась і ще раз глибоко втягнула носом холодне вологе повітря. Її гнучкий стан вималювався чорною плямою на фоні зоряного неба. Жінка одягла сорочку, поправила розпатлане волосся, підійшла до річки і зачерпнула долонями холодної води. На смак вона була гіркувата, але на вигляд чиста і прозора як сльоза.

– Я думаю, нам потрібно припинити ці зустрічі хоча б до того часу доки ти не вирішиш, з ким бути далі – зі мною чи з нею.

Чоловік також встав і, підійшовши до неї, обійняв.

– Ти ж сама перша не витримаєш і прийдеш на побачення.

– Можливо, та мені час іти, – сказала вона і, звільнившись з обіймів, повільно побрела берегом.

Глухо скрипіло ярмо, натужно дихали воли.

– Гов, – крикнув Палак і кинув плуга, коли дійшов останню борозну.

Воли зупинились і нахилились до трави. Хлопець витер подолом сорочки піт з обличчя і, перевівши подих, сів на воза. Десь у височині один поперед одним заливались співом два жайвори. Юнак, примружившись, вдивлявся у небо, намагаючись розгледіти співаків. Раптом щось боляче вкусило юнака за шию. Хлопець з усієї сили вперіщив себе і оглянув долоню, шукаючи останки кривдника. Нічого. Палак спересердя плюнув і глянув на поле, де тільки-но закінчив підорювати стерню.

– Для чого все це? Га? Скажи, – звернувся хлопець до пса, що лежав у тіні під возом.

Великий чорний собака схопився на ноги і, енергійно крутячи хвостом, дивився в очі господаря.

– Все одно приїдуть воїни царя та заберуть більшу частину врожаю.

Юнак взяв бурдюка і зробив кілька ковтків води, що вже була аж гаряча.

Сонце опускалось за обрій, коли Палак під’їхав до стоянки сколотів, яких елліни називали скіфами. На відміну від царських сколотів, сколоти-орачі жили майже осілим життям. Вони дуже рідко робили далекі переходи і зимували весь час на одному місці. Лише пастухи все літо кочували з табунами навколо стоянки. Часом віддалялись на кілька днів шляху, але ближче до зими повертались у селище, де робились запаси сіна, соломи, зерна, а худоба зимувала у критих соломою загонах.

Палак зупинив волів біля батькового шатра. З намету вийшов Анахар, худий підліток, молодший брат юнака. Він допоміг розпрягти биків і відтягнути за шатро воза.

Мати, чорнява жінка років сорока, поставила вечерю й побігла доїти овець та кіз, що залишились удома.

– Чому ти приїхав? – запитав Палак брата, розламуючи хліб і наливаючи зі жбана молоко.

– Привіз сир. Але завтра я повертаюсь до табунів, батька заміню, адже мають приїхати за даниною.

Палак запив сир молоком, проковтнув і сердито мовив:

– Скільки можна працювати на царів? Цілими днями в роботі, а вони приїдуть і дві третини заберуть задарма.

– Чому задарма? Вони ж воїни, охороняють нас.

– Ага, і жирують у мирний час, а коли війна, то битись доводиться і простим сколотам. Ми для них лише раби.

Анахар прогнав сир молоком і сказав:

– Що ж поробиш, така наша доля.

– Що? Яка доля? Набридло все! – Палак ляснув себе по стегні. – Все, поїду я до царя, наймусь на службу. Там простий дружинник живе краще, ніж найбагатший серед нас. Досить тих злиднів. Ми працюємо, не покладаючи рук, з ранньої весни та до пізньої осені і ледь переживаємо зиму. Поїду, досить з мене.

– А як же ми? Батько вже втрачає сили. Мати також.

– Ти заміниш мене на полі, а Скіл – тебе, йому вже чотирнадцять. Фалія допоможе матері – он вже яка дівка.

– Але ж Фалія доглядає двох молодших, – промовив Анахар, відламуючи ще шматок сиру.

– Ну, таких дітей нагодуй та й роби свої справи.

– А що батько скаже?

– Та батько ще й радий буде, що одного рота позбувся. Мені вже вісімнадцять літ, я вже дорослий і можу робити, що захочу.

– Роби, як знаєш, – сказав Анахар і припав до глека.

Наступного дня під вечір Палак повідомив батькам, що хоче їх покинути і шукатиме щастя в чужих краях.

Батько трохи подумав, а потім довго розповідав про службу у царів, яка вона нелегка та небезпечна. Мати ж, коли почула новину, спочатку заголосила, а згодом лише тихо схлипувала.

Палак же, натхненно носився по селищі, відчуваючи швидку зміну у своєму до цього одноманітному житті.

Воїни царя не змусили себе довго чекати. Вони з’явились через два дні. Двічі на рік приїздили за даниною: весною за кіньми, а в кінці літа за збіжжям. От і зараз дванадцять вершників і три вози заїхали у стоянку.