Вадим Карпік - Палак

Всі воїни були одягнені у високі гостроверхі шапки, шкіряні або шерстяні жупани, вузькі полотняні штани, що знизу заправлялись у короткі чоботи. При собі кожен мав лука, короткого меча, що називався акінак, кинджала і бойову сокиру – сагару.

Гнур, що стояв на чолі загону, вже кілька років поспіль приїжджав по данину, тому його всі добре знали. Це був невисокого зросту молодий сколот. Каштанове волосся виглядало з-під шапки і розсипалось по широких плечах, міцні білі зуби, оскалені в нахабній посмішці, жували довгу травину, що стрибала над охайно підстриженою бородою, дві вуглинки карих очей люто горіли під густими, злегка вигнутими бровами. Гнур зіскочив з коня і, як качка, перевалюючись на кривих ногах, підійшов до батька Палака.

– Привіт, Ідантісе, – сказав він, виплюнувши травину, і потиснув зап’ясток батька. – Ну що, у тебе все готове?

– Так.

– Тоді вантажте: пшеницю на той віз, ячмінь на задній, – показав Гнур нагайкою.

Палак підійшов до Гнура, коли збіжжя було завантажене і воїни чекали, поки у великому кратері звариться ягня.

– Я хотів би служити цареві, – сказав хлопець, трохи запинаючись.

Гнур оглянув високого, плечистого, стрункого юнака з ніг до голови.

– Але ж ти і так служиш цареві, працюючи у полі.

– Так, але я вільний сколот і, як сокіл, хочу вільно ширяти над степом.

– Ну, щодо волі, то ти не дуже… Ти тут маєш більше свободи, ніж ми.

– Я хочу побачити світ, – не вгавав Палак.

Гнур зняв шапку, витер піт на скронях і подивився на хлопця:

– Добре! Що ж ти вмієш? Верхи їздиш? – сотник глянув на рівні ноги юнака.

– Звичайно, я ж сколот. Я й лева сам вполював.

– Це правда?

– Авжеж, у мене був лише лук і ніж. Ось, – хлопець показав сині рубці на плечі.

Воїн знову прискіпливо оглянув хвалька.

– Припустимо, але ж це був не рівний поєдинок, у лева не було зброї.

Юнак обурився.

– Як це не було, а довгі пазурі і гострі як леза зуби.

– Угу, – мугикнув сотник, – значить луком ти володієш?

– А то, зайцеві в око на ходу можу влучити.

Гнур мовчки зняв зі спини лука, натягнув тятиву, дістав з тула довгу червоно – чорну стрілу і простягнув Палакові.

– Он відерце з дьогтем на возі, влучиш?

– Далеченько.

– Еге ж.

Юнак оцінив стрілу, натягнув тятиву, зробив поправку на вітер і вистрілив. Стріла окреслила високу дугу і плюхнулась у дьоготь.

– Добре. Чим ще володієш: мечем, списом, арканом?

– Арканом добре володію, трохи мечем, списом ні.

– Угу, – сказав Гнур, розкладаючи і ховаючи лука. – Чесно сказав, це – добре. Ми йдемо ще до Ріксая. У тебе день, щоб все ще раз обміркувати і, якщо зважишся, зібратись.

– Та нема про що думати, я вже все вирішив.

– Кінь у тебе хоч є? – запитав сотник, знову оглянувши рівні ноги юнака.

– Аякже, і не один.

– Вибери найкращого і найрозумнішого, від нього не раз буде залежати твоє життя, – сказав Гнур і повернувся до воїнів, що чаклували над казаном. – Ну, де ваш обід?

Через день Гнур повернувся. Палак вибрав з батькового табуна молодого, невисокого, але сильного гнідого жеребця, одягнув гостроверху шапку, поверх лляної безрукавки накинув шкіряну куртку. Шкіряні постоли поміняв на чоботи з короткими халявами, на пояс причепив торбину з кресалом та трутом і довгий кинджал, що дістався йому від діда. На спину повісив лук, з яким ходив на полювання та очеретяні стріли. Біля сідла – аркан і сумка з чистим одягом та їжею.

Мати голосно плакала і причитала.

Сестри заодно тихо схлипували. Брати з заздрістю дивились на воїнів. Батько підійшов до сина, міцно обійняв, а потім простягнув йому торбинку.

– Ось, візьми, для початку вистачить.

– Що це? – запитав юнак, розв’язуючи мішечка.

На руку випало п’ять шматків срібла.

– Вибач, це все, що можу тобі виділити.

– Я поверну… – сказав вдячно. – Як розбагатію, поверну сторицею.

– Коли голову не складеш десь на чужині.

Під’їхав Гнур. Оглянув Палака, його коня і все спорядження:

– Що ж вояко, поїхали. Прощайся, – сказав він і звернувся до родини юнака. – Та не переживайте ви так, я візьму його в свою сотню, що охороняє царя. Там у мене добрі воїни, вони і зроблять з нього славетного витязя. Він у вас сильний, впертий, тому, я думаю, справиться. Ну, поїхали.

Палак обійняв по черзі рідних і прудко вискочив на коня.

Всі довго ще дивились услід караванові.

– Тяжко йому буде, – побивалась мати, – він навіть у сідлі тримається ще не так, як інші.

Батько притулив долоню до брів, прикриваючи очі від сонця. Палак не сутулився так, як воїни Гнура, а сидів рівно на невисокому конику. Ноги хлопця ледь не торкались землі. Сколотські коні були дуже схожі на тарпанів: невеликого зросту, з короткою гривою і сивою мордою. Вони повільніше за породистих скакунів набирали швидкість, але пробігти могли набагато більше. Також ці коники були не вибагливі до харчування і не потребували заготівлі сіна на зиму, бо ж самі видобували суху траву з-під снігу.