Віолетта Гатті - Garbage

– Ти чула про грінкарти?

З таким незвичним запитанням звернулася до мене моя подруга Ліда.

– Читала в газеті, ну і що? – мляво відповіла я.

– Люди виграють! Це ж для всієї сім’ї! – в голосі Ліди чулося захоплення.

– Може хтось і виграє, та не з моїм щастям. Мені ніколи не виграти. Пам’ятаю, колись купила пачку лотерейних білетів на тридцять карбованців, цілих 100 штук…

– Ну? – перебила мене Ліда. – Нічого не виграла? Такого бути не може, зі ста штук хоча один, а виграє.

– Ні, чому, виграла. Один карбованець і одні дитячі колготки за один руб і десять копійок.

– А тут виграють, – не вгамовувалась Ліда.

Жаль загасити такий запал, і я згодилася піти з нею в посольство, хоч я в Америку і не збиралася. Що мені там самій робити? А мої – ні зять, ні дочка туди ніколи не поїдуть, хоча б їх про це умовляв би сам Буш.

Ну, питання – коли, де і в кого можна було отримати анкети – все це, як і завжди, лягло на мене.

І ось ми в посольстві. Пішли після перерви – це час консультацій. До перерви там видають візи – черга довжелезна, стоять з ранку, годинами. Після перерви – тільки консультують, ну і можна отримати анкету на Грін-карту.

Людей не дуже багато, але все ж таки є. Постояли десь з півгодини. Ліда в одній черзі, я в другій – до різних віконець.

Я ще стояла, коли Ліда вже розмовляла з консультантом. Незабаром вона відійшла від віконця і, проходячи повз мене, прошепотіла.

– Не дали…

Ось і моя черга підійшла.

Подаю загранпаспорт, кажу, що хочу бланк на Грін-карту.

У відповідь чую запитання.

– А у вас є знайомі в Америці?

– Багато…

– А коли ви поїдете, то до кого?

– Найближча подруга Неля Шлейфман у Нью-Йорку.

– А що вона робить?

– В неї свій косметичний салон.

– А що ви будете робити?

– Зароблю трохи грошей і хочу подивитись Америку, помандрувати.

– А зараз ви десь працюєте?

– Так, на кіностудії, заробляю тисячу гривень в місяць (це я брешу, бо вже ніде не працюю).

– А яка в вас сім’я?

Нічого не розумію. Чому такі запитання? Це ж лотерея! Хто виграє, а хто й не виграє. При чому тут моя робота і сім’я? Хоча, Грін-карта – це ж для всієї сім’ї. Один виграє, а їде сім’я. Та я все одно нічого не виграю…

Ну, відповідаю.

– Дочка, зять, онучка та собачка.

Дівчина-консультант засміялася.

– Ну, я думаю, у вас не буде проблем!

І пішла десь із моїм паспортом.

Поки її чекала, дивилася, як інші відходили від віконець, тримаючи в руках анкети.

Незабаром підійшла моя дівчина-консультант і протягнула мені паспорт.

Анкети не дала.

Ось і я пролетіла, а вона ж казала, що проблем не буде.

Перегорнула кілька сторінок у паспорті і остовпіла. На одній зі сторінок стояла сине-червона віза на в’їзд в Америку.

Так! Так! Віза, за яку багато б людей віддали шалені гроші!

А я й не знала: радіти мені чи ні. Чим це я так сподобалася, що мені дали візу ось так, запросто?

Вийшла на вулицю, де на мене чекала Ліда.

– Слухай, мені дали візу…

– Не може бути!

– Дивись сама, – я протягнула паспорт.

– Оце так!

З’ясувалося, що Ліді теж задавали такі питання, як і мені.

– Я їм кажу, що мені анкета потрібна, а вони такі питання задають…

Їй не тільки не дали анкету, а ще й штамп про відмову візи в паспорт шльопнули.

Я тягнула до останнього.

Візу мені дали у травні, а вже почався жовтень, коли я заметушилася.

Все! Їду!

За три дні здала свою квартиру. Це була моя поміч дочці в мою відсутність. Квартиранти – два індуси-студенти. Так не хотілося, щоб знімали іноземці, але, як потім з’ясувалося, були дуже гарні хлопці. Платили справно, і охайно в квартирі було, краще ніж в мене.

Дзвонила в Нью-Йорк до Юрка, свого приятеля ще по школі. Він там давно. Займається купівлею і продажем «російських сувенірів». Дав мені завдання привезти фотоапарат «Київ-160», деякі ліки і відкривачки для пляшок.

Такі відкривачки, як він просив, купила в старій сільській крамниці. Старовині запаси, ще з часів СРСР – всі забрала, штук сто.

Фотоапарат мені виніс та продав приятель, теж зі старих запасів, прямо з заводу «Арсенал», де їх вробляли.

Ну і ліки, звичайно, в аптеці – багато їх набралося, доволі велика торбинка.

А від себе купила ікру чорну в скляних баночках.

«Проводжали» мене до глибокої ночі, а вставати потрібно о шостій ранку – майже не спала.