Віолетта Гатті - Garbage

Я буду доглядати маленьку дівчинку Ніку, їй десь біля року, тільки починає ходити. Сім’я на дуже велика – мати, батько і ще одна дитина, хлопець років дев’яти.

Моя робота – це «babysitter» – «беби-ситтер», той хто доглядає дитину. Але для колишніх росіян, які зараз в Америці, це ще й безкоштовна прибиральниця, готувальниця їжі, прачка – все разом за одну ціну! Тому вони наймають робітниць із колишнього СРСР – це дешевше. Ніхто з американських «babysitterov» не буде нічого робити, крім догляду за дитиною.

Дива почалися з першого дня, коли я вийшла на вулицю з дівчинкою. Всі на мене дивилися, стиха між собою перемовлялися, а потім одна з росіянок, яка теж доглядала дитину, не витримала, засміялася і звернулася до мене.

– Ой, ви в них вже четверта за це місяць! Що це за сім’я?!

Прийшла додому. Ніка поїла і заснула. Я почала прибирати. Дивлюся, на столі гроші, на кухні – гроші, в передпокої в попільничці – гроші. Так… Перевіряють, думають, що візьму…

Ввечері кажу господині.

– Ви- б гроші прибрали. А то хлопець візьме, а ви на мене звернете.

– Він не візьме, – буркнула вона.

– Я теж не візьму, не треба мене провокувати.

Наступного дня гроші прибрали, але хлопець до школи не пішов. Ходив за мною, як пришитий, дивився, що я роблю.

Пішов і на вулицю. А там його однолітки грають. Він із заздрістю дивився на них, але від мене не відходив.

– Йди пограй з хлопцями, чого ти за мною слідкуєш? – кажу я.

Але він так і не відійшов від мене цілий день.

І так три дні.

Господиня ще хоч трохи зі мною розмовляла, але господар мовчав.

Я нічого не розуміла. Що це за родина така? Я для них новий чоловік, але ні в чому перед ними не винна. Коли що не так роблю – то кажіть!

Забігаючи наперед, скажу, що вже потім мені сказали, що хлопцю давали 10 доларів в день, щоб він слідкував за мною.

У п’ятницю він нарешті пішов до школи. Мені полегшало, але не надовго.

Гуляючи з Нікою в сквері, я почула в кущах якесь шарудіння. Вдивилася – сидить зігнувшись якийсь чоловік. Зрозумівши, що його викрили, він виліз звідти та пішов не оглядаючись. Я остовпіла, за мною підглядав сам господар, батько Ніки! Я дивувалась: коли вони не ходять на роботу, а підглядають за мною, то хай би самі й доглядали свою дитину.

Все! Доволі! Хай шукають п’яту няню.

В неділю я отримала платню, сказала, що йду від них і почала збиратися. Тільки покидала свої речі в сумку – на порозі господар.

«Зараз будуть обшукувати», – майнула думка. Так і є!

– Покажи речі в сумці.

– Так я і знала, – і я зі злістю вивернула на підлогу все, що було в сумці.

Він покопирсався в речах, нічого не сказав і пішов.

До кімнати зайшла його дружина, і серце зайшлося, коли вона підійшла до маленької Ніки, котра стояла в своєму ліжечку, і, ковтаючи сльози, промовила.

– Бідна моя, залізобетонна дівчинка!

Так, дівчинку було жаль… Вона була така мила, спокійна, невередлива і вже почала звикати до мене.

Я не витримала.

– Та хіба- ж так можна ставитись до людей?! З таким відношенням ніхто більше тижня не витримає. Ви що, ворогів наймаєте?

Господиня мовчала, відвернувшись до стіни.

Хотілося піти, грюкнувши дверима, але я стрималася.

Брайтон був недалеко, сумка легка, а я знову вільна.

Побачивши великі гарячі пиріжки, купила один, вийшла на «border work» («бордвок») – великий дерев’яний настил, що тягнувся вздовж океану.

Здорово! Я- б хотіла тут жити. З одного боку пляж та океан, а з другого туляться дома, на перших поверхах яких кафе та ресторани. Правда, літом, мабуть, тут занадто вже весело – музика, шум… Але зараз тихо. Вже пізня осінь, кафе і ресторани працюють, але не на дворі, а всередині.

Де-не-де ще лишилися столи та стільці. Я купила пляшку пива, сіла на один із стільців і почала їсти великий і дуже смачний пиріжок.

Пиріжки на Брайтоні!

Ви, напевно, й самі чули й читали про деяких з наших емігрантів.

І часто, чомусь, щоб довести, що людина дійшла «до ручки», можна було почути: «Він продавав пиріжки на Брайтоні». Тобто людина так впала, що нижче й нема куди.

Я й думки тоді не мала, що колись не тільки буду їсти пиріжок на Брайтоні, а мине трохи часу, і я буду їх продавати сама.

…Ну і що далі? Йти до Семена та Іри. Ні, совість треба мати!

Ой, а Юра! Я про нього й забула. Все, що для нього привезла, я лишила поки у Семена.

Знайшла телефон, лишила на столі пиво і пів-пиріжка.

Пішла до телефону-автомату, що був пору з кафе.