Андрій Курков - Гра у відрізаний палець

– Вельми дякую! – Подумки Віктор готовий був навіть поцілувати її, але ноги вже несли його до виходу, до машини, залишеної на готельній автостоянці.

Перетин білорусько-польського кордону видався Ніку якоюсь нічною містикою. Білоруських рублів у них виявилося більше, ніж потрібно, і витратив їх Нік на купе, в якому вони тепер їхали вдвох із Сахном. Сахно знову їхав лежачи – він витребував з Ніка купити три «Зубрівки» і три пляшки вина. Його явно турбувала цифра «три». «Через кордон можна провезти по пляшці того й іншого на людину або по три на двох!» – уперто заявив він іще в Бресті, як тільки вони купили туристські ваучери для поїздки в Польщу. Тепер порожня пляшка з-під «Зубрівки» стояла під столом купе, а сам Сахно мирно лежав на своїй полиці, час від часу видаючи імпульсивне хропіння та перевертаючись на інший бік. Перш ніж «відвалитися», він виклав із кишені джинсової куртки два паспорти і залишив їх на краю столу. Один, пом’ятий, Віктор уже бачив при в’їзді в Білорусь, але тепер поряд із ним, а точніше згори, лежав закордонний паспорт радянського зразка.

Скориставшись відключкою Сахна, Нік проглянув і цю «червоношкіру паспортину». Термін дії паспорта закінчувався через три місяці, а майже на кожній його сторінці, як поліграфічний брак, красувалася одна і та сама віза, а точніше, віза однієї й тієї ж країни – Чехословаччини. Придивившись уважніше, Нік зрозумів, що перші декілька віз були чехословацькими, а останні – чеськими. Отже, паспорт ішов у ногу з часом.

«Цікаво, що Сахно робив у Чехії», – подумав Нік. Знайшов останню візу – десятиденну, видану в квітні цього року.

Додумати, як, утім, і довивчати паспорт, не вистачило часу. Зайшов молодий прикордонник, забрав обидва паспорти, проглянув уважно туристські ваучери, кивнув і пішов.

Буквально через десять хвилин потяг «розштовхали» на окремі вагони, потужні триметрові домкрати підняли вагон над землею, з брязкотом покотилися кудись залізні колеса.

Нік виглянув із вікна – під вагоном у жовтому світлі прожекторів метушилися залізничники.

Сахно знову захріп.

Нік теж приліг на свою полицю. Він лежав на спині. Пробував порахувати, скільки кілометрів було між Душанбе і Брестом. Прикидав-прикидав і кинув цю розумову затію. Між Душанбе та Саратовом було, напевно, понад дві тисячі кілометрів, а від Саратова до Києва – півтори доби потягом. Заболіла голова. Нік розслабився, подумав про дружину, про сина. Згадав широку та повільну саратовську Волгу. Зайшлося серце. Зараз між ним і сім’єю лежала десь одна прозора межа, але мине година або навіть менше, і немов залізні ворота зачиняться. Залишиться позаду Білорусь, залишиться увесь колишній Союз. Усе залишиться позаду, і він почне чекати повернення. Тільки куди йому повертатися? У Саратов або в Київ? Звичайно, в Саратов є до кого повертатись, але нікуди. У Києві обіцяють квартиру і, повернувшись та отримавши її, він зможе з гордістю витягнути з Саратова своїх. Зустріти їх на вокзалі, відвезти на таксі до будинку. Який це буде будинок? Скільки в нім буде поверхів? На якому поверсі вони житимуть? Краще всього на третьому, треба буде попросити полковника про третій поверх. Добре б, аби у Володьки була окрема кімната. Він уже, загалом, доросла людина, школа позаду, буде друзів і дівчаток додому приводити…

Вагон зі скрипом почав опускатися до землі. Зістикувався з колесами, потім його сюди-туди покатали, поки новий поштовх не сповістив про возз’єднання з рідним рухомим складом.

Хвилин через п’ятнадцять той же прикордонник заніс у купе паспорти. А Сахно як спав, так і продовжував спати.

Вже і потяг рушив у ніч, виповз із-під потужних прожекторів. Десь по цій темряві й проходить кордон, і потяг перенесе його зараз за наступну географічну межу, на захід. Потім, напевно, він так само повертатиметься через Брест у Київ. А можливо, і безпосередньо, адже в України є свій кордон із Польщею.

Колеса потяга застукали в спокійно-дрімливому ритмі, й Ніка почало хилити в сон. У купе було прохолодно, але Нік зняв джинсовий костюм, склав і заховав під подушку. Клацнув вимикачем, зануривши купе в цілковиту темряву, й накрився верблюжою ковдрою невизначеного кольору.

Через декілька годин потяг в’їхав у польський світанок. Прокинувся Нік від гучного хропіння напарника, помітив, що паспорти тепер лежали на столі по-іншому. Зрозумів, що їх хтось перевіряв, поки вони спали. Проглянув свій і знайшов у нім печать польського прикордонника. Подумав про поляків із вдячністю, адже не розбудили, самі розібрались і далі пішли.