Андрій Курков - Гра у відрізаний палець

Сергій знехотя підвівся. Заховав касету у кишеню куртки. Підняв із підлоги дві легкі валізи і тиняючись попрямував до дверей.

Похід по ресторанах Віктору практично нічого не дав. У «Козаку» офіціанти з ним розмовляли крізь зуби. Броницького ніхто з них не пам’ятав, хоча Віктору здалося, що офіціанти відповіли «ні» ще до того, як опустили очі на фотознімки. У «Млині» адміністратор подивився на виторг за двадцяте травня й лише похитав головою. Офіціантка згадала той вечір, сказавши, що тільки два столики були зайняті За одним святкували день народження знайомі повії, за іншим щось відзначала компанія «спортсменів». Коли поглянули у витратну книгу кухні, з’ясувалося, що млинці з ікрою ніхто того вечора не замовляв.

У ресторані готелю «Москва» офіціанти й адміністратор виявилися привітніші. Броницького вони не впізнали, але це, як один з них і сказав, нічого не означало, бо того вечора в ресторані був банкет на сорок осіб. Окрім банкету, зайнято було ще декілька столиків. Млинці з ікрою було замовлено банкетним столом, але за ним відзначалася галаслива річниця весілля, й навряд чи Броницький міг мати до неї стосунок.

Тепер Віктор їхав на похорон Броницького. Можна було особливо не поспішати – тіло підвезуть до будинку тільки об одинадцятій. Він приїде хвилин за двадцять до цього, занесе вдові куплений букет траурно-білих кал і заразом роздивиться: хто прибув на похорон. Найбільше Віктор цікавили зустрічі з сином і Максимом Івіним. Од них він сподівався дізнатися що-небудь нове про останній відрізок життя президентського консультанта з питань оборони. Коли Віктор заїкнувся по телефону Георгію, що непогано було б поговорити з колишніми штабними колегами покійного, а також із колегами по президентському апарату, Георгій тільки розсміявся. Потім сказав: «І не здумай! Ніхто не пов’язує його смерть із його місцем роботи!» Здивований Віктор перепитав тоді Георгія, але той не здобувся на відповідь. Просто дав відбій.

Зараз, застрягши у невеликій пробці перед поворотом на Печерськ, Віктор знову згадав ту розмову. Згадав іще раз і пораду чоловіка в цивільному, що передав йому ключі від машини: не поспішати. Так чого вони все-таки від нього хочуть? Щоб він не поспішав? Тоді до чого була та телефонна прочуханка, яку влаштував йому якось Георгій, невдоволений уповільненим розслідуванням? Хто вони взагалі такі? Хто і звідки? З СБУ? Це було б логічно, але тоді до чого ця телефонна конспірація? До чого взагалі тоді він сам, Віктор Слуцький, простий лейтенант із невеликим досвідом розкриття дрібних вуличних злочинів? У них же свої специ – таких у міліції не знайдеш, а якщо з’являться – відразу перекуплять! Якби вони вважали його спецом, то теж, напевно, перекупили б. Але ж ні. Він так і залишився лейтенантом зі своїм столом у райвідділі.

Зупинив машину не перед парадним, як раніше, а в кінці будинку біля виїзду з двору. Узяв із заднього сидіння букет білих квітів.

Двері відчинила Броницька. В очах – сльози, мовби щойно дізналася про смерть чоловіка. Довга чорна сукня, на грудях – брошка з темним малахітом.

У квартирі метушилися жінки. На кухні працювала електром’ясорубка. Одна з жінок сиділа за столом і загортала готовий фарш у капустяне листя. Готувалася традиційна поминальна їжа – голубці.

Пройшовши в кімнату, Віктор зустрівся поглядом із літнім чоловіком. Кивнули один одному не знайомлячись. Знайомитися на похоронах не заведено. Сівши в кутове крісло, Віктор прислухався до шумів квартири, адже в ній було ще три чи чотири кімнати. Шум долинав тільки з кухні.

Літній чоловік підвівся з канапи. Віктор звернув увагу на його вкриті густим дорожнім пилом черевики. Він наче опинився тут випадково, створюючи своїм виглядом явний дисонанс із добре умебльованою квартирою і речами, чистими, яскравими, що звертали на себе увагу.

Чоловік боком підійшов, сів у сусіднє крісло, обернувся лицем до Віктора.

– Даруйте, ви Вадима товариш по службі будете? – запитав він, заглядаючи у вічі Віктору.

– Ні, я більше з його дружиною спілкувався, – мовив Віктор і тут же зніяковів, зміркувавши, що його відповідь звучала більш ніж двозначно. Але не говорити ж йому, насправді, що він за службовим обов’язком, а не заради висловлення співчуття!

– Значить, Оленин товариш по службі, – вголос дійшов висновку чоловік. – А я його батько… Шахтарем був, ми ж із Донеччини… Ось мати не змогла приїхати – паралізована лежить… Щось тіло не везуть! – І погляд Броницького-старшого перейшов на великий настінний годинник у рамочці з полірованого дерева.