Андрій Курков - Гра у відрізаний палець

Пили пиво. Возняк розпитував про Київ. Відповідав йому в основному Сергій. Ніку особливо говорити було ні про що. Що він у Києві бачив? Будиночок на двадцять шостому кілометрі якогось шосе, набережну Дніпра та вечірні вулиці, по яких його возили на шикарній машині.

Сахно несподівано виявився балакучим і розповідав Возняку про нові магазини, ресторани. Показав він йому й нову українську валюту – Возняк із цікавістю розглянув декілька купюр, потім повернув їх.

Бармен приніс бігус – свинину з капустою.

Коли попоїли, продовжуючи нічого не значущу розмову, Возняк узяв іще по пиву. Потім запропонував Сахнові польської горілки. Сергій зрадів.

Возняк сам підійшов до стійки бару, взяв скляночку горілки та блюдце з нарізаним солоним огірочком і поставив на столик у протилежному кутку кафе.

– Вибач, Сергію, – він показав поглядом на той столик. – Нам потрібно з Ніком переговорити, а ти поки що там посидь!

Сахно без усякої образи підвівся й пішов до столика з горілкою. А Олександр Возняк, провівши його поглядом, дістав із кишені два сині паспорти. Мовчки простягнув їх Ніку.

– Заховай, потім подивишся, – сказав він. – Ви тепер громадяни нової Югославії. Ти, мабуть, югославський єврей. Ніко Ценський. Цей, – він кивнув із деякою зневагою в бік Сергія, – Іво Сахнич. З такими паспортами вам буде трохи легше. У вас уже стоять німецькі візи. Ось по три тисячі марок, – Возняк поклав на стіл два вузькі коричневі конверти. – За годину електричка до Німеччини. Німецьку ти знаєш?

– Вивчав, – кивнув Нік.

– Доїдете до Берліна, там пересадка на електричку до Кобленца. Розберешся. У паспортах ваші квитки. У Кобленці недалеко від вокзалу готель «Мауер». Недорогий і цілком пристойний. Оселитеся там і спокійно відпочиватимете від далекої дороги, поки вас не знайдуть.

– А хто знайде?

– Не турбуйся, це буде наша людина.

«Невдалий» похорон порушив плани Віктора. Коли б не несподіване з’ясування терміну перебування Максима Івіна в Києві, день можна було б вважати втраченим. Але часом невдача приносить із собою якийсь несподіваний успіх, якщо тільки помітити його. Це як побічна дія від ліків, тільки навпаки. Побічна дія невдачі. І тепер пряма або непряма причетність Івіна до смерті Броницького здавалася Віктору майже доведеною. Прогулявшись по місту, він через кілька годин знову повернувся до готелю «Москва», де раніше залишив машину.

Зайшов у фойє. За стійкою реєстратури сиділа вже інша жінка, брюнетка років сорока п’яти з блискучим, вкритим лаком волоссям, що піднеслося над головою у формі невеликого аеростата.

Віктор підійшов до дами з високою зачіскою. Запитав, де в готелі або біля нього можна випити кави.

– В ресторані, – відповіла дама. – Але там знаєте яка кава? – Вона співчутливо посміхнулася. – Підніміться краще на п’ятий поверх у буфет, там хоч кавоварка нормальна.

Віктор, піднімаючись у ліфті, роздумував про Івіна. Йому було цікаво: де він обідав, поки жив у готелі. У ресторані чи в буфеті?

Буфет виявився досить затишним, із низькими канапами та пуфами за такими ж низькими столиками. Обідати тут було б незручно, а пити каву або вино – ідеально. Сівши на кутову канапку, Віктор миттєво розслабився. Треба було підійти до стійки, тим більше, що черги поки що не було. Взагалі нікого перед стійкою не було, хоча в буфеті сиділи з пивом чоловік і жінка. Сиділи біля віконця, пили пиво зі склянок і неголосно розмовляли.

Лінькувато підвівшись, Віктор замовив собі каву.

Бармен приніс чашку кави на блюдці та маленьку шоколадку. Поставив на столик цукорницю.

Віктор поліз у кишеню піджака за дрібняками.

– Скільки з мене? – запитав він.

– Гривня десять, ітимете – розплатитеся! – сказав бармен і повернувся за стійку.

Місце це здалося Віктору трохи нереальним, а те, що тут не брали грошей наперед, узагалі переносило це місце за відчуттям кудись за кордон.

Заїдаючи гірку міцну каву шоколадкою, Віктор думав, що хоч його звичайний світ ніби простіший і грубіший, але й цей світ із м’якими канапами, низенькими приземленими столиками з чорними скляними стільницями, з увічливими барменами – цей світ теж йому подобається. Нехай він тут рідкісний гість, але ніщо йому не забороняє перетворитися на частішого гостя. Може, він коли-небудь прийде сюди з Іриною і дочкою. Життя, хоч яким би воно було іноді важким і сірим, однаково покращується. Може, коли-небудь вони навіть обідатимуть щонеділі в ресторані всією сім’єю? Хоча навіщо? Можна й удома смачно приготувати…