Світлана Румянцева - Дзвоники

Перед її очима постала доволі простора кімната, чимось схожа на велику бальну залу далекої минувшини. Ряд зацікавлених обличь враз повиринали зі своїх робочих місць. Олеся одразу зрозуміла, а вірніше, відчула суто жіночою інтуїцією, що її появи ревно чекали. Адже таке воно, офісне життя, яке обов’язково передбачає витік будь-якої корпоративної інформації. І не має значення, з якого саме джерела ця інформація надходить – офіційного (наприклад, від безпосереднього керівництва) чи напівофіційного, ба навіть дилетантського (на кшталт «вахтер баба Маня казала»), вона однаково швидко перекручується, спотворюється, трансформуючись врешті-решт у найнеймовірніші чутки, здогади, припущення. Тому усі працівники офісу, до якого саме завітала Олеся, були заздалегідь проінформовані про прибуття потенційної колеги.

– Доброго дня, – увійшовши, привіталася жінка спокійним тоном, нашвидкуруч обводячи очима усіх присутніх, намагаючись не обділити увагою жодного.

– Доброго дня! Вітаємо! – почулося з різних куточків кімнати. Голоси здалися Олесі привітними, що було добрим знаком.

– Перепрошую, де мені можна побачити пані Ксенію Кулик? – запитала вона.

– Он туди пройдіть, – озвалась непоказна огрядна жінка, вказуючи на напівпрочинені двері на іншому боці офісу, а решта співробітників теж замахали руками у тому ж напрямку.

– Дякую, – чемно відповіла Олеся й рушила вперед, впевнено крокуючи нещодавно намащеним паркетом й бігцем роззираючись навколо.

Оздоблення приміщення складалося з декількох високих шаф, завалених всілякими паперами та діловою літературою у сірих, непоказних палітурках, а також з дерев’яних офісних перегородок приємного синього кольору, що розміщувалися як з лівого, так і з правого боку. Усередині кожної з перегородок містився напівкруглий стіл з шухлядами, поруч стояв зручний офісний стілець на п’яти коліщатах. Таким чином, співробітники мали власне, цілком автономне робоче місце, приховане від сторонніх поглядів.

Олеся, сама не відаючи чому, подумки охрестила це приміщення «залою». Ні «офісом», ні «кімнатою», а саме «залою». Та нагадала їй велику вітальню в комуналці, в якій багато-багато років тому вона мешкала разом із батьками та бабусею. В Олесиній швидкоплинній, вибірковій дитячій пам’яті чомусь яскравою плямою збереглися спогади саме про це помешкання – з масивними білими дверима, дерев’яною підлогою, вимощеною якимись прямокутними дощечками (слово «паркет» для неї тоді було несила й вимовити, не те, щоб збагнути, що воно таке), високою стелею, величезними вікнами й притуленою до бічної стіни драбиною, по якій бабуся вимушена була видиратися щоразу, коли вішала фіранки.

Перетнувши приміщення, Олеся постукала в ще одні двері й потягнула за ручку.

– Дозвольте?

– Прошу, заходьте. – До неї долинув той самий голос, що й вчора по телефону.

Олеся увійшла до затишного, добре освітленого, трохи видовженого кабінету й навіть не встигла ще отямитись та розгледітись, як на неї почала стрімко насуватись висока ефектна постать. Жінка була чимось схожа на колишню манекенницю: не стільки вродлива від природи, скільки добре (навіть дуже добре!) доглянута, спину вона тримала рівно, рухалася плавно, граційно, впевнено, а високі підбори її червоних чобітків, здавалося, були продовженням її власних пружних ніжок.

«Типова фотомодель», – майнула в Олесиній голові зневажлива й водночас, не відомо чому, заздрісна думка. Хоча ні, подібне міркування хоча й було несвідомим та швидкоплинним, однак мало під собою певне підґрунтя. Цілком очевидно, що навіть без «штучних підсилювачів зросту» жінка була на цілу голову вища за Олесю, більш крупніша і кремезніша. Якщо й була вона колись моделлю, то, радше, давно закинула своє ремесло та трохи відгодувалася на втіху чоловікам. Наразі її форми набули здорової округлості, з чітко окресленою талією, пишними стегнами та високим бюстом. Вона була одягнута у діловий костюм – піджак та спідницю до колін – приємного синього кольору, шию обрамляла шовкова хустинка, яка вдало гармоніювала з усім ансамблем.

Чемно привіталися, по-чоловічому потиснули руки. Потенційна начальниця запропонувала Олесі сісти на вільний стілець, сама ж, спритно обійшовши широкий лакований стіл, вмостилася з іншого боку у комп’ютерне крісло з високою спинкою. Поки вона робила ці маніпуляції, Олеся завважила, що темне лискуче волосся жінки було зібрано у «мушлю».