Андрій Аркан - Батяр з Клепарова

Він не відгукувався на жодне запитання, не реагував на всілякі зачіпки, залишався глухим до всіх і до всього, і що далі, все глибше проникав у себе. Батяри швидко полишили Северина, який ніяк до них не відгукувався, знайшли собі щось цікавішого і тіснилися купою на віддалі.

А Северин, перебуваючи думками десь дуже далеко поза всім світом, вирішував, як тепер йому жити далі і як бути.

Раптом він рвучко підвівся, ледве втримуючись на ногах. Вловивши тілом рівновагу, випрямився, потягнувся на всі боки всіма членами аж до хрускоту в кістках, насунув капелюха на потилицю, підійшов до своєї маринарки, підніс її та обтріпав з усіх боків у повітрі.

– Я йду! З мене досить на сьогодні! – кинув хлопцям Северин і, закинувши маринарку на плече, запхав одну руку в кишеню штанів.

– Зачекай, Севере! Пан Ромко скоро повернуться! Почнуть рипіти! Зачекай! – Батяри намагалися втримати Северина, але намарне. Він уже рушив вулицею у керунку до центру.

– Скажете йому щось! Всім – честь! – ідучи кинув їм, не озираючись.

Він не знав, куди йде.

Не знав, чого і за чим іде.

Не розумів, що його підірвало з місця, змусило завчасно покинути працю та й попертися у безвість, у заманливий передвечірній простір цього славного міста.

Він не знав, що його веде, яка сила так нестримно затягує у той вир.

Він усе просувався, ступав своїми змореними ногами кудись далі і дивувався сам собі, куди це він крокує, бо ніякого напрямку він своїм ногам не задавав. Виходило так, що то не він керував своїми бажаннями, а його ноги керували ним і вели кудись доволі впевнено.

Що такого могло з’явитися у його голові, душі і серці нового, незвіданого і могутнього, що змусило його, незважаючи ні на що, ні на втому й безсоння, ні на помутніння в голові від випитого, покинути місце праці й податися у безвість, у новий і ще незвіданий світ.

Що його аж так вабило?

Невже ті невидимі, мікроскопічні часточки містичного аромату незнайомки, які так міцно засіли десь глибоко всередині і збуджували немилосердно всі його нутрощі?

Він про це не думав.

Не міг думати.

Не вистачало сил взагалі про щось думати.

Він просто йшов, зосереджено втупившись у сірі плитки хідника. Покірно плентався туди, куди вели його ноги.

Життя вечірнього Львова у всі віки відзначалося особливою принадністю, незалежно від того, які часи доводилося йому переживати. І яка б доля не спіткала це героїчне місто – навали орди, облога, війна чи мирні дні, голод, мор, пожежі чи всілякі руїни, здавалося, ніяким чином не могли вплинути на спокусливі принади вечірнього Львова, чарівного міста, повного вогнів.

Вулиця нарешті звільнилася від нестерпної денної спеки та задухи і поступово оживала. Призахідне сонце мідно-бронзовим сяєвом вкривало дахи будинків та вікна верхніх поверхів. Сутінки з кожною хвилиною все густішали і згладжували гострі лінії, облагороджували обриси будинків. Шурхотіли рифлені жалюзі крамниць, ховаючи на ніч вітрини та двері. Дрібні вуличні торговці, перекупники та невеликі ятки з найрізноманітнішим товаром потрохи згортали свою, таку малоприбуткову комерцію і пакувалися.

Після тих дрібних «комерсантів» на всьому центральному обширі міста залишалися купи сміття, різного мотлоху, гори зіпсованого товару чи зогнилих за день продуктів. Тоді за роботу бралися львівські сміттярі. Тепер вони панували на вулицях – починалася їхня вечірня зміна. Не змигнувши оком, з’являлися фіри з величезними ящиками для сміття та візки. Робота кипіла, завзято шурхотіли по львівській бруківці, по сірих плитках хідників мітли, ґралі, шуфлі. І чудесним чином, за дуже короткий час всі львівські вулиці, очистившись, відроджувалися, ставали знову привабливими вже для вечірніх, нічних принад.

Щойно Львів завершував свій трудовий день, як на зміну йому з’являвся інший, не менш важкий – Львів вечірній. Коли одні заклади вже зачинялися, інші щойно розпочинали роботу – відчинялися ширше двері крамниць, кав’ярень, ресторанів, кіна. Біля дансингів та театрів юрмилася розкішно вбрана публіка, і з вікон усіх розважальних закладів линули, запруджували місто перші звуки джазу. І виходили на передвечірні вулиці перші кишенькові злодії, повії та їхні сутенери.

Вогні великого міста заманювали, змушуючи всіх охочих бездумно віддаватися у його солодкий полон і легко лягати на хвилі безтурботного гріха, сповна випити чашу пропонованих містом спокус.

Северин давно про це дуже добре відав. Хоча й зазнав змалечку важкого життя і сам спробував на смак усю його гіркоту, все ж почувався щасливим лише від одного усвідомлення, що він – львів’янин! І що йому надзвичайно поталанило народитися саме тут, на відміну від усіх інших нещасних людей, яким так не повезло в житті, бо вже ніколи не зазнають солодкої втіхи – назвати себе правдивим львів’янином.