Андрій Аркан - Батяр з Клепарова

Северин у відчаї намагався зробити ще кілька кроків поміж скупчених столиків й щільної публіки. Та всі його зусилля виявилися марними. Він приречено зупинився, опустив голову, а потім повернувся до столиків з личаківськими збуями. Наближався до них з дурнуватою посмішкою, театрально простягнувши руки вперед, експромтом граючи зварйованого сліпого.

– Йой! Куго я виджу! Ку-у-урва ті маць бу-у-ула! Яке то щисьтє вас туткай-во всіх видіти, кулєґі! Ану, дай-но спробую, хто ту є? Йой! Та туткай одні рідні батяри!

Северин хіхікав, божевільно дивився кудись вбік, чи вгору, ляпав долонями личаківських батярів по головах, крутив їм вуха, щипав і тарбав їх за щоки, носи, підборіддя, плямкав пальцем по їхніх губах.

Личаківські збуї спершу невимовно тішилися з такого Северинового моцного кавалу. Реготали, жартівливо й грайливо відбивалися від його рук, навіть підігрували. Але щодалі, тим більше ті його жарти трималися на межі. Пробираючись так по головах батярів між їхніми столиками, Северин затримав свої руки на плечах самого Ореста Щипа – Орка Щипавки, як його поміж собою називали всі личаківські. Він єдиний з-поміж своєї батярської компанії навіть не посміхнувся. Він мовчки, похмуро і незадоволено спостерігав за всіма Севериновими цирками. Невисокий на зріст, непримітний і невиразний, він був надзвичайно жорстоким та безжальним, справжньою грозою усього Личакова і вважався старшим понад усіма личаківськими збуями-батярами.

– А ту хто є? Ану-ану, дай-но впізнаю, хто то такий!

Несподівано рвучко Северин підняв за плечі Орка з-за столика.

Всі личаківські батяри за сусідніми столиками принишкли, мовчки спостерігали, чим то все скінчиться, і напружено-дурнувато посміхалися. Але й за багатьма іншими столиками в залі уважно стежили, що там той Северин витворяє. А він, незважаючи ні на що, захоплено грав далі зварйованого сліпого, дивився кудись вбік, а руками обмацував плечі та голову Орка.

– Йой! А хто ту є? Хто ту такий? Йой! Щось ніяк не впізнаю! Йой, а шо то таке? Хто ту такий? Гі-і-і! Йой! Ледве впізнав-єм! Га-га-га! Та то є той шпиндель личаківський!

І Северин грубо провів відкритою долонею з розчепіреними пальцями по обличчю Орка, від чола до самого підборіддя.

А то вже була страшна образа, настільки страшна, що за львівським батярським кодексом в життю ніколи і нікому не прощалася, хто б не посмів таке вчинити. Личаківські підірвалися зі свої місць. Зала затихла і на секунду завмерла від гуркоту перекинутих столиків та незрозумілих криків. У ту ж мить, як по команді, чоловіки з публіки гуртом кинулися розбороняти розлючених батярів. Бо якби того не зробили, сталась би велика біда.

Той раптовий спалах люті між Северином і личаківськими у приміщенні «Лябіринту» вдалося загасити одразу ж. Щойно ватажок личаківських, грізний Орест Щип, якого боялися і поважали всі львівські батяри, грубо відштовхнув Северина, усі довкола вже були напоготові, бо дуже добре знали можливий розвиток сценарію «дружньої» зустрічі між клепарівськими та будь-якими іншими батярами, особливо личаківськими, його кульмінацію і фінал, тобто чим усе могло скінчитися.

І самого Северина, і клепарівських, і личаківських вмить з усіх боків обступили моцні хлопи з постійних завсідників «Лябіринту» і відсунули по різних кутках. А то вже називалося – ситуація! Щойно градус розмови між батярами наближався до критичного ступеню, стурбований Зеник занепокоєно замахав руками до свого оркестру з вимогою негайно грати щось гучне, бадьоре і жваве!

Батяри, грізно відмахуючись від чемних та поважних клієнтів «Лябіринту», які все намагалися заспокоїти, урезонити їх, неохоче, та все ж повільно розійшлися по своїх місцях.

Та ненадовго.

У гострій словесній сутичці вони все ж домовилися стрінутися опісля десь на затишній вуличці, коли їм жодна курва не заважатиме принципово полагодити поміж собою деякі делікатні питання.

Такий, на початку затишний, майже домашній вечір у «Лябіринті», що передбачав приємне і радісне розгортання чарівного торжества доброї музики і співу, в одну секунду був зірваний. Тепер жорстока непередбачуваність розвитку наступних подій загрожувала будь-кому з відвідувачів дансингу. І в залі запанувала загальна напруга та неспокій. Публіка, особливо жінки та дівчата, раптом забажали чимшвидше повертатися домів. І хоч як бідний Зеник Смага не намагався заспокоїти, розвеселити публіку дотепними віцами або ж новими піснями, йому то ніяк не вдавалося. Бо то вже був не його вечір!