Андрій Аркан - Батяр з Клепарова

У коридорі за сценою на Северина чекав стурбований, переляканий кельнер.

– Пан Зарембський бажає негайно бачити вас у своєму кабінеті!

Северин, знесилений і спустошений, поплентався до кабінету пана Зарембського. Директор мовчки відрахував йому виплату за «виступ». Дивно, але він розрахувався з Северином сповна, виплативши усю суму, про яку вони домовлялися, і промовив:

– Вбрання і взуття негайно повернути в салон пана Казімєжа! І щоби я вас тут більше не бачив! До побачення! У мене сьогодні ще дуже багато роботи!

Северин без жодного слова згріб зі стола власника «Брістоля» всі гроші і мовчки, навіть не попрощавшись з паном Зарембським, повільно вийшов з його кабінету.

Він понуро крокував коридорами «Брістоля» до виходу. За стінами, у залі ресторану лунала музика, чутно було, як грає чудовий оркестр, а відома співачка натхненно виводила свої куплети. Та всі ці звуки доносилися до нього вже з минулого життя.

– Прошу пана! – почулося за його спиною.

Северин спинився.

До нього підійшов добре вбраний, доглянутий муровий хлоп з округлою, лисуватою головою на крутих плечах, з лагідним, зичливим поглядом банькатих блакитних очей. Чоловік, тримаючи в одній руці капелюха, підніс її і направив вказівний палець у бік Северина.

– Северин Бабій? – звернувся до нього українською мовою, що відразу ж насторожило Северина. – А я називаюся Зеновій Смага, Зеник – по-простому, по-нашому.

Щось, десь, колись Северин уже чув про того Зеника Смагу, але особисто не був з ним знайомий.

– Дуже хотів би з вами познайомитися! – продовжував Зеник. – Маю для вас пару цікавих пропозицій.

Хоча Северин у ту хвилину не мав ні настрою, ні жодних бажань, та все ж не відхилив знайомство з тим Зеником і байдуже буркнув:

– Та добре.

Десь, приблизно через півроку, буденний, непримітний і в «Лябіринті» ніким, крім самого Северина, не помічений, але доволі несподіваний випадок раптово підніс його як у власних очах, так і на недосяжну висоту серед львівських співаків. Хоча то піднесення відбулося непомітно, лише у Севериновій душі, зате незмірно потішило його самолюбство. Але таку неочікувану для себе приємність він нічим і нікому не виказав.

Якось у день його виступу, після другої чи третьої пісні, під час танцювальної паузи, до нього підійшов хлопчик-посланець. Він вручив Северину конверт з листом і поцікавився, чи чекати йому на відповідь. Заінтригований Северин здивовано розкрив конверт. На фірмовому бланку ресторану «Брістоль», крім ввічливого привітання, було надруковано кілька лаконічних фраз: «Чекатиму Вас у своєму кабінеті у будь-який зручний для Вас час. Маю для Вас цікаві пропозиції». І підпис: «Зарембський».

– Хо-хо-хо-о-о! – втішно промовив Северин, акуратно склав листа, засунув його назад, до конверту і звернувся до хлопчика: – Не буде відповіді! Ніякої відповіді не буде! Лише, будь ласка, передайте на словах пану Зарембському, що зі мною – все гаразд! Запам’ятаєте? Не забудете? Все гаразд!

На сцені знову залунала музика. Посланець чемно вклонився і зник.

Чийсь грубий і хриплий голос над самим його вухом змусив Северина зупинитися і вмить протверезіти.

– Ну, що вилупився? Позатикало? Колєги, а жеби-сь ви знали, що як будете подавати співочий голос, то будете при тім глухі на всі вуха! Га-га-га!!!

Регіт, який швидше нагадував бичаче ревіння, що вибухнув за сусіднім столиком, на мить заглушив загальний гамір зали. З відвідувачів ніхто особливо не здивувався і не звернув на то жодної уваги – такі вибухи реготу не дивина в «Лябіринті». Але тільки не для Северина. Для нього ті слова і той сміх були, як удар по карку старою штахетою з іржавими цьвєками!

– Та що ти вилупився, як баран на нові ворота, колєго?! Не впізнав? – Той нарваний штріх і далі зачіпав Северина, а його п’ятеро нетверезих кумплів тулилися за маленьким столиком і тужилися, бо мовчки дерли лаха, аж душилися.

Северин дещо відхилився назад і напружив свій погляд. Тільки тепер в тих збуях він упізнав нарешті ватагу личаківських батярів на чолі не з будь-ким, а з самим Орестом Щипом.

Северин ще раз, уже безнадійно зиркнув у бік переповненої, метушливої та гамірної зали, але вже не поривався кудись бігти. Й без того було видно, що він знову, цього разу вже завдяки тим личаківським засранцям, втратив свою незнайомку. Вона знову зникла і тепер її вже можна не шукати. А була ж майже на відстані витягнутої руки!