Місяць тому виникла така сама суперечка про те, що є корисним для дітей, – завершилося все діркою від бублика. А ще два місяці до того затято й кумедно сперечалися про вживання латинського або кириличного шрифтів, а ще перед тим – про польську ідентичність, і ця розмова багатьох довела до сліз, декого – до сміху й породила ще більше запитань. Тим часом попереду вимальовувалися нові приводи для суперечок. Вічне питання всіх часів – від початку (хай коли б він настав) і до кінця. З праху і в прах?
«А МОЖЕ, – сказав Доброчесний Рабин іще голосніше, піднімаючи вище руки, – МИ НЕ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИ ЦЮ СПРАВУ. А ЯКЩО МИ НЕ ЗАПОВНИМО СВІДОЦТВО ПРО СМЕРТЬ? ПОХОВАЄМО ТІЛО, ЯК ГОДИТЬСЯ, СПАЛИМО ВСЕ, ЩО ПРИБ’Є ДО БЕРЕГА, І ХАЙ ЖИТТЯ ТРИВАЄ ДАЛІ ПЕРЕД ЛИЦЕМ ЦІЄЇ СМЕРТІ?»
« Але ж нам потрібна якась ухвала», – здивувалася цукерниця Фройда Й.
«Не потрібна, якщо громада вирішить без ухвали », – виправив Ісаак.
«Може, спробувати повідомити його дружині?» – тихо сказала жалібниця Шанда.
« А може, почати збирати всі ці речі?» – перепитав дантист Елієзар З.
У розпалі суперечки старші заледве почули голос юної Ханни, коли вона висунула голову з-під країв батькового молільного покрову.
«Я щось бачу».
«ЩО? – гукнув батько, утихомирюючи інших. – ЩО ТИ БАЧИШ, ДОЧКО?»
« Oтaм », – показала вона рукою на шумливу воду.
Посеред білих стрічок і пір’їн, в оточенні свічок і мокрих сірників, пішаків, креветок і шовкових серветок, що колихались у воді, як медузи, лежала дівчинка-немовля, ще окутана слизом і рожева, мов серцевина сливи.
Близнючки зникли під краями батькового балахона, немов привиди. Кінь на дні ріки, сповитий у саван перекинутого у воду нічного неба, назавжди заплющив обважнілі очі. Доісторична мураха в персні Янкеля, що пролежала нерухомо в медвяного кольору бурштині ще від часів, коли Ной прибив першу дошку, сіпнулася й сховала від сорому голову між своїми численними лапками.
Біцль-Біцль Р. зумів підняти воза з дна ріки через кілька днів за допомогою кількох міцних чоловіків із сусідніх Колок, і в його ятери тоді набилося риби більше, ніж будь-коли. Але, розбираючи зітліле шмаття, вони не знайшли жодного натяку на тіло. З того часу впродовж наступних 150 років громада штетля влаштовувала щорічне змагання, під час якого охочі могли пошукати Трохима, хоча нагороду за таку знахідку було відмінено ще 1793 року, – після того, як Менаша повідомив, що будь-яке тіло через два роки у воді починає розпадатися, а тому пошуки не лише стануть безплідними, а й можуть обернутися новими небезпечними знахідками чи, ще гірше, надто багато учасників стане вимагати нагороди за знайдене, – тож змагання стало чимось на зразок невеличкого фестивалю, на якому темпераментні пекарі з родини П. частували охочих неабиякими тістечками, а дівчатка одягалися, як малі близнючки в той доленосний день: у вовняні шнуровані бриджі та полотняні блузки з блакитними комірцями, схожими на метеликів. Із найдальших куточків приходили чоловіки, аби пірнати за повними землі мішечками, що їх Королева Плаву кидатиме в Брід, – лише в одному було золото.
Дехто вірив, що Трохима вже ніколи не знайдуть: мовляв, вода за стільки часу нанесла достатньо мулу й надійно поховала його тіло. Такі розставляли наїдки на каменях обабіч берегів і поминали Трохима, примовляючи щось на кшталт:
«О, бідний Трохим, його не знав я добре, а знати б міг»
або
«Сумую за тобою, Трохиме. Тебе нe знав, та сум із дум не йде»
або
«Спочинь, спочинь, Трохиме, з миром. І бережи наш млин».
Дехто вірив, що віз не притис Трохима і його винесло в море разом з усіма таємницями його життя, як пляшку з любовним посланням, котру молода пара романтиків, прогулюючись замріяно берегом, може знайти одного ранку. Можливо, Трохима чи бодай якусь його частину викине хвилями десь на узбережжі Чорного моря чи в самому Ріо, а може, навіть донесе до острова Елліс.
Його могла б узяти в прийми якась смутна вдовиця: поставить йому найвигідніший стілець; щоранку подаватиме свіжу білизну; голитиме обличчя, доки на ньому зовсім не перестане рости волосся; щоночі вестиме до ліжка й шепотітиме всілякі милі нісенітниці в те, що залишилося від його вух; сміятиметься разом із ним, попиваючи вранці каву; плакатиме з ним, читаючи сентиментальні історії; м’яко натякатиме йому на своє бажання мати дітей; нудьгуватиме з ним, захворівши; відпише йому все в заповіті й думатиме про нього, коли помиратиме, знаючи, що він лише вигадка, а тому повірить у нього ще більше.
Читать дальше