Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, і не притис) його до дна річки Брід. Першими уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, побачили малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та aґpycy, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточили червоні літери на резолюції: « Хай буде… хай буде…»

Ханна пхинькала. Кана ступила в холодну воду, піднявши над коліньми зав’язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. « Гей, що ви там робите?» – волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком громади штетля мусив носити на шиї. « Вилазьте з води! Ви поранитесь!»

Чесний торговець свіжою рибою Біцль-Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив’язаного до одного з його ятерів. «І що там таке? – закричав він, обернувшись до берега. – То ти, Янкелю? Що сталося?»

« То близнючки нашого доброчесного рабина , – гукнув у відповідь Янкель. – Влізли у воду, ще котрась пораниться!»

« Тут випливають такі чудернацькі речі!» – Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з’являлися в коронах із бульбашок, які розтріскувалися, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки втопленої квітки – незабудки, потрощені зернини чорного перцю, пакетик насіння…

Проте її трохи старша й обачніша сестра Ханна – геть у всьому схожа на неї, крім зрощених на переніссі брів, – дивилася на все те з берега й плакала. Збезчещений лихвар Янкель Д. обійняв її й притулив головою до своїх грудей, примовляючи: «Ну-ну-ну, заспокойся… – а до Біцля-Біцля крикнув: – Греби й привези сюди Доброчесного Рабина. І ще Менашу, того, що лікар, та Ісаака-правника. Швидко!»

З-за дерева вийшов божевільний поміщик Соф’ювка Н., – чиє ім’я штетль пізніше вказуватиме на мапах і внесе до Мормонського перепису, – вийшов із затінку дерев. «Я все бачив, – істерично закричав він, – я можу засвідчити. Віз їхав надто швидко, як на таке болото (біда запізнитися на власне весілля, але ще більша біда – запізнитися на весілля твоєї дівчини, яка виходить заміж не за тебе), і раптом узяв та й перекинувся, а якщо це не зовсім так, то віз не перекинувся сам, а його перекинуто вітром із Києва, чи з Одеси, чи ще звідкись, а коли й це вас не переконує, тоді я вам розкажу, як воно було: клянуся своїм лілейно-білим ім’ям, що то ангел із камінними крилами зійшов із небес і забрав із собою Трохима, бо Трохим був занадто хороший чоловік для цього світу. А хто не такий? Усі ми надто хороші одне для одного».

« Трохим? – перепитав Янкель, дозволяючи Ханні бавитися рахівницею його безчестя. – Чи нe той це Трохим, що був шевцем у Луцьку й помер півроку тому від запалення легень?»

« Дивіться!» – загукала хихикаючи Кана й підняла над головою Валета Кунілінгуса з порнографічної колоди карт.

« Ні, – сказав Соф’ювка, – того звали Трохум, через „у“. А цього – через „и“. Трохум помер у Ніч Найдовшої Ночі. Ні, зачекай. Ні. Він помер, бо був митцем».

«І ще!» – Кана пискнула з радості, підносячи вицвілу карту зоряного неба.

«Вилізь із води! – гаркнув на неї Янкель набагато гучніше, ніж хотів би гаркнути на дочку Доброчесного Рабина чи на будь-яку іншу дівчинку. – Ти поранишся!»

Кана побігла на берег. Зорі Зодіаку розпливалися в глибокій зеленій воді, а карта поволі опускалася на річкове дно, щоб лягти там вуаллю на конячій морді.

Віконниці штетля розчахнулися назустріч гармидеру (цікавість була єдиною річчю, яку його мешканці поділяли між собою). Пригода ця сталася на малих водоспадах, що правили за межу між двома частинами міста – Єврейським кварталом і трьома Людськими кварталами. Усі так звані священнодійства – навчання релігії, кошерна бойня худоби, переговори тощо – відбувалися в Єврейському кварталі. А щоденна рутина – світське навчання, суддівство, торги та інше – у Людських кварталах. Розкарячена між кварталами стояла правостійна синагога. (Сам ковчег був установлений точно вздовж лінії поділу між Єврейським і Людським кварталами з тим розрахунком, щоб один із двох згортків Тори лежав у кожній частині.) Фіктивна лінія поділу, проведена крейдою від Радзивілового лісу до річки, час від часу зміщувалася – утім, не більш як на волосину – у той чи в інший бік, як і співвідношення між святістю та світськістю в містечку, за винятком зміни 1764 року, коли під час Погрому битих скринь усе містечко секуляризувалося. Синагогу в таких випадках розбирали й переносили на нове місце. 1783 року до неї нарешті приробили колеса, і це дало змогу спростити вічну тяганину між єврейськістю та людськістю.