Джонатан Сафран Фоєр - Всьо ясно

«Як я розумію, тут щось трапилося» – сказав, задихавшись, скромний антиквар Шлойм В., який жив на благодійні пожертви, після невчасної смерті своєї жінки ніяк не міг розпрощатися зі своїми канделябрами, античними бюстами й пісковими годинниками.

«А ти звідки знаєш?» – запитав Янкель.

«Біцль-Біцль викрикнув мені з човна, як плив по Доброчесного Рабина. Дорогою сюди я стукав, куди тільки міг».

«То добре , – сказав Янкель, – треба оголосити по штетлю ».

« А ви певні, що він неживий?» – запитав хтось.

« Цілком, – сказав Соф’ювка , – не живіший, ніж був до зустрічі власних батьків. Або й іще гірше, бо тоді він принаймні був краплиною в батьковім члені та пустотою в материному череві».

« А ти пробував його рятувати?» – запитав Янкель.

«Ні».

«Прикрий їм очі», – кивнув Шлойм на дівчаток. Тоді швидко роздягся, явивши величезне пузо та спину, щедро вкриту густими чорними кучериками, і пірнув у воду. На гребенях здійнятих ним хвиль застрибали віхті пір’я. Перли без намист і зуби без ясен. Закривавлені віхті, «Мерло» та потрощені кришталики канделябрів. Сміття від возотрощі стало стільки, що він не бачив власних рук: « Де ж він, де?»

«Знайшов? – запитав правник Ісаак М., коли Шлойм нарешті випірнув на поверхню. – Чи відомо, відколи він там?»

«Він був сам чи з дружиною?» – запитала жалібниця Шанда Т., удова покійного філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці «До праху: з людини ти вийшов і до людини вернешся» доводив, що життя й мистецтво бодай теоретично можна поміняти місцями.

Зі свистом пронісся сильний вітер. Ті, хто в темних закутках вивчав темні тексти, піднесли голови. Коханці, що виправлялися та обіцялися, що ручалися й вибачалися, ураз замовкли. Самотній свічкар Мордехай Ц. поволі занурив руки в чан із теплим блакитним воском.

«О, дружина в нього була », – втрутився Соф’ювка, запхнувши руку глибоко в кишеню штанів. « Я добре її пам’ятаю. Такі пишні цицьки. О Боже, які то були пишні цицьки! Як таке можна забути? Просто розкіш! Я б віддав усе, що маю, щоби знову стати молодим, о так, о так, і припасти губами до таких цицьок. О так!»

« А ти звідки все це знаєш?» – запитав хтось.

«Колись, іще дитиною, я їздив у Рівне, батько мене посилав. І був у домі цього Трохима. Його прізвище не тримається голови, проте пам’ятаю, що його звали Трохимом, через „и“, і що в нього була молода дружина з пишними цицьками, невеличке помешкання, повне прибамбасів, а ще шрам від ока до рота чи то від рота до ока. Так або так».

«А ТИ БАЧИВ ЙОГО ЛИЦЕ, КОЛИ ВІН ЇХАВ ПОВЗ? – зарепетував Доброчесний Рабин, а малі близнючки побігли ховатися під краями його молільного балахона. – ШРАМ БУВ?»

«А далі, ай-яй-яй, я бачив його знову, коли ще молодим крутився у Львові. Трохим тоді постачав персики, а може, сливи у дівочий пансіон. А він не був поштарем? О, звісно, носив любовні листи».

« Живим він бути вже, вочевидь, не може», – запевнив лікар Менаша, розкриваючи свою медичну валізку. Він відірвав кілька чистих бланків свідоцтва про смерть, котрі в нього одразу ж вихопив вітер, щоб розвісити їх на гіллі найближчих дерев. Декотрі опадуть із листям у вересні, а інші – разом із деревами кількома поколіннями пізніше.

« Та навіть як він і живий, ми не зможемо визволити його, – проказав Шлойм, обтрушуючись від води на великому камені. – Доки не спливе все, що в ньому є, добратися до воза неможливо ».

« УХВАЛИТИ ПОВИННА ГРОМАДА », – вигукнув Доброчесний Рабин, переходячи на ще більш авторитетний тон.

« То як його звати?» – допитувався Менаша, слинячи олівця.

«У нього точно була жінка?» – непокоїлася жалібниця Шанда Т., притискаючи руки до грудей.

«А дівчатка щось бачили?» – раптом запитав золотих справ майстер Аврум Р., котрий сам жодних обручок не носив (хоча Доброчесний Рабин уже й натякав йому на одну дівчину в Лодзі, котра могла б його ощасливити).

«Дівчатка не бачили нічого , – відповів Соф’ювка. – Я бачив, що вони не бачили нічого ».

І тоді обидві близнючки почали плакати.

«Але ми не можемо покладатися тільки на його слово», – зазначив Шлойм, показуючи на Соф’ювку, який і собі не забарився показати на нього пальцем.

«Не чіпайте дівчаток , – попросив Янкель. – Облиште. З них досить і так ».

До того часу майже всі триста з лишком мешканців штетля зібралися навколо, щоб обговорити те, про що нічого не знали. Що менше знали, то затятіше сперечалися. Нічого нового в цьому немає.