Олена Контуш - На заробітки до Італії

Ранок. Сонце сходить над горизонтом. Навіть не сходить, воно ніби зазирає із-за дерев, запитуючи дозволу увійти в наше життя сьогодні. І Наталя посміхається до нього. Вона кожного ранку вітається із сонцем. Її чарує ранок. Момент народження нового дня. Народження нових почуттів, нових ідей, нових перспектив. Доля не подарувала їй задоволення від народження дитини. Вона ніколи не скуштує тієї справжньої насолоди від народження «нового життя». Але її вразлива душа і глибокий розум завжди будуть радіти народженню нового дня.

– Наталю, – голос чоловіка виводить її зі стану гіпнозу. Сергій заходить до спальні.

Ти знову, як зачарована, стоїш біля вікна. Інколи я думаю, що ти боїшся проспати, як сходить сонце, тому й прокидаєшся так рано й очікуєш його кожного ранку.

– Який ти здогадливий. Мені справді дуже подобається, як народжується новий день, – вона дивиться на нього своїми зеленими бездонними очима. Сергій обіймає дружину.

– Який я все-таки щасливий, що зустрів тебе. Ми разом вже двадцять років і кожного дня я відчуваю все більшу любов до тебе. Ти моя єдина. І мені нікого і нічого не потрібно в цьому житті. Я щасливий.

– І я щаслива. Я кохаю тебе.

– І я тебе, – він цілує її в губи. – Наталю, я знаю, що в тебе лекції сьогодні розпочнуться з дванадцятої дня, але мені потрібно в університет на десяту, тому хочу попросити, щоб ти мене підвезла.

– Добре. Я тільки одягнуся, приведу себе в порядок. Мені потрібно півгодини.

– А я тим часом зійду вниз в аптеку. Закінчилися таблетки від тиску, – він виходить із кімнати.

Наталя ще раз милується сонцем, яке вже піднялося настільки, щоб заволодіти світом і душею Наталі. У ванній кімнаті, дивлячись у дзеркало, вона бачить ще молоду, вродливу жінку. Щасливу жінку. Так, доля обійшлась трохи несправедливо з ними, не давши їм можливості бути батьками. Але все решта – це казка. Вони кохають одне одного ще із студентських років. Порозуміння між ними і прагнення досягти гармонії, дають сенс їхньому життю. Вони навіть працюють разом. В університеті, окрім поваги від колег, користуються любов'ю студентів. Вони з Сергієм щаслива подружня пара, щастя яких не може зруйнувати ніщо і ніколи. От правда, тільки кредит на квартиру порушує ідилію щасливого життя. Але маючи дві зарплати, і це можна пережити. Спокій весняного ранку порушує сирена швидкої допомоги. "Проїхали прямо під нашими вікнами – Зі самісінького ранку – Що могло статися?» Думки пролетіли в голові вихором. Вона ніколи не шукала пригод на свою голову, тому й цього разу, почувши сирену швидкої, продовжувала одягатися, щоб бути готовою, коли повернеться чоловік.

Наталя була вже одягнена і встигла приготувати сніданок. Але Сергій усе ще не повертався. «Можливо, черга в аптеці?» – думала вона, намотуючи кола по квартирі. Відчуття тривоги і неспокою не покидало її від того часу, як проїхала карета швидкої.

Несподівано задзвонив телефон.

– Алло, квартира Крислюків?

Голос Наталії звучить тихо, вона здивована, хто може телефонувати в цю пору.

– Вибачте, будь ласка, що ми турбуємо з самого ранку, але в таких випадках у нас немає вибору. Ми дзвонимо з обласної лікарні. До нас привезли чоловіка, в якого стався серцевий напад на вулиці. У телефоні був ваш номер, записано: «Дім».

Земля зникає з-під ніг у Наталі.

– А на якій вулиці це сталося- запитує вона голосом, в якому ще тепліє надія, що то не її Сергій. Не може бути він. Він не міг так вчинити з нею.

– Вулиця Пушкіна, 49, ми б хотіли, щоб Ви приїхали до нас.

– У якому стані мій чоловік- Наталя розуміє, що це Сергій і боїться впасти в розпач, боїться, що не зможе витримати такого удару долі.

– Приїздіть і ми все вам роз'яснимо.

Дорогою до лікарні Наталя все ще мала надію, що вся ця історія не стосується її сім'ї. Що той чоловік у лікарні не її Сергій. Вона ще не усвідомлювала всю трагічність ситуації. Навіть вийшовши з авто і направляючись до відділення швидкої допомоги, душа просила допомоги в Господа.

– Добрий день, мені дзвонили з вашої лікарні, що було привезено чоловіка з вулиці Пушкіної, 49 з серцевим нападом, – Наталя докладає чималих зусиль, щоб голос її був спокійним.

– Зачекайте хвилинку, я покличу лікаря, – молода медсестра піднімається, щоб вийти з-за столу. Вона відходить і згодом повертається з лікарем – сивим чоловіком років сорока п'яти з сумними очима.