Олена Контуш - На заробітки до Італії

– Добридень, – простягує руку Наталі, щоб привітатися. – Перед тим, як ми пройдемо, щоб ви розпізнали чоловіка, хочу зауважити, що, можливо, це не ваш чоловік. Зараз ми разом у всьому розберемося. І ще хочу сказати, що мені дуже боляче і прикро від того, що ми не змогли нічим допомогти. Коли лікарі швидкої допомоги прибули на місце, чоловік уже був мертвий.

Вони йшли по коридору, який здавався Наталі дуже довгим і таким, що ніколи не закінчиться. Лікар з сумними очима практично констатував смерть пацієнта, але для неї то була чиясь історія. Вона й досі не усвідомлювала, що все це сталося з нею. Що то вона зараз знаходиться в лікарні, щоб опізнати тіло свого чоловіка. У напівсвідомому стані вона йде слідом за лікарем, не взмозі вимовити ні слова. Тільки в той момент, коли зайшли в палату, жінка зупиняється.

– Лікарю, мені потрібно дві хвилини.

– Звичайно, я вас розумію.

Тіло накрите білою простинею. Вона розуміє, що ситуацію не можна змінити, але до останньої миті чекає, що щось зміниться. Їй здається, що вона спить і бачить поганий сон. І от зараз прокинеться і все це зникне. Але час проходить і нічого не змінюється.

– Я готова, – вона киває головою. Лікар відхиляє простиню. Крик виривається з грудей Наталі.

– Це мій чоловік Сергій, – слова застрягли в горлі. Голова йде обертом. Земля йде з-під ніг. Лікар підхоплює Наталю під руку, не даючи можливості впасти на тіло чоловіка. Він був готовий до того, що ця жінка втратить свідомість. Дуже вже тендітною і блідою вона йому здалася в той момент.

Скільки горя і болю може витримати людське серце- Скільки страждань і сліз може перенести людська душа- Наталя не може дати відповіді на ці запитання. Її серце закам'яніло ще тоді в лікарні, в той момент, коли вона побачила обличчя свого Сергія – бліде і мертве. Від тих пір її серце не може відчувати нічого. Душа її померла разом з чоловіком. Вона не розуміє, як пережила ці останні дні. Ледь пригадує день поховання. Друзі, родичі…слова підтримки і співчуття. Але їй цього всього не потрібно. Ніхто і ніколи не поверне для неї Сергія. Ніякі слова не взмозі заповнити пустоту в її душі. Нічиї сльози не омиють серце від болю втрати. Вона навіть не плакала. Можливо із-за того, що лікар зробив укол заспокійливого- А можливо, від того, що не було сліз в очах. Вона виплакала всі сльози за ті два дні, що передували погребінню.

Пройшов усього-на-всього тиждень з того щасливого ранку, коли Наталя милувалася сонцем. Коли востаннє бачила свого Сергія живим. Сьогоднішній ранок такий гарний, як і тиждень тому, але вона цього не бачить. Бо вже три дні, як не виходить з квартири. Не хоче бачити сонце, не хоче бачити ранок. Не хоче бачити, що світ продовжує існувати, ніби нічого не сталося. Люди живуть своїм повсякденним життям, своїми турботами, своїми проблемами. Життя рухається вперед. Тільки для неї воно зупинилося. Її серце не відчуває ні горя, ні болю. Її душа страждає. Страждає від усвідомлення того, що життя вчинило з нею так жорстоко. Вона не була готова до того, що сталося.

Минають дні. Проходять тижні. Але вона не відчуває, не усвідомлює, що час проходить. Лікар приписав ліки, які допомагають їй залишатися спокійною. І все одно вона плаче. Плаче постійно, хоча напади істерики відбуваються більш спокійно. Друзі, які в перші дні трагедії хотіли чимось допомогти, згодом зрозуміли, що їм тут не раді. Та й хто може витримати цей погляд, повен самотності і болю- Хто може витримати сльози жінки, яка вже навіть не пам'ятає, чому вона б'ється в істериці- Чому вона постійно плаче- Здається, що вже нема виходу з цього чорного тунелю. Наталя жила своїм життям. Прокидалася і засинала в ліжку, з якого могла не вставати цілими днями. У квартирі ніхто не прибирав. Білизну ніхто не прав. Її існування зійшло до абсурду. Здавалося б, все закінчилося, але доля дарує завжди другий шанс. Це сталося після обіду в один з тих одноманітних днів, які проходили один за одним, не приносячи ніяких змін в життя Наталі. У двері подзвонили. Але вона, як завжди, не відреагувала. Повернулася на інший бік. Накрилася ковдрою з головою і продовжувала залишатися в ліжку. Та в двері продовжували дзвонити. Спочатку з інтервалом в дві хвилини, потім в одну і, нарешті, безперервно. Зі злістю і небажанням з кимось бачитися вона попленталась до дверей.

– Хто там?

– Наталю то я, Світлана. Відкривай.

Світлана – це ураган, який змітає все на своєму шляху. Світлана – не просто її найкраща подруга. Світлана найкраща людина, яку Наталя коли-небуть зустрічала в своєму житті. І тільки зараз вона відчуває, як їй не вистачало Світланиної підтримки. «Чому вона так довго не приходила?».