Катерина Ічітовкіна - Ціна перемоги

– Не знаю, – пробурмотів я.

– Де ж він? – не відступав Деп.

Я не знав, що на це відповісти.

Деп загадково усміхнувся і показав пальцем на двері у підсобку. Я невпевнено відчинив їх і застиг на місці. На мене сумирними карими очима дивився чорний кінь, вбраний, як Метеор.

Я не міг чекати жодної хвилини. Взявшись за повід, що звисав з вуздечки, вивів тихого і трохи повільного Рівендела з комірчини. Деп задоволено усміхався.

Не знаючи, що робити далі, я просто стояв серед коридору.

– Жуль! – погук Чарльза привів мене до тями.

Він підійшов до нас і втупився у коня, що спокійно чекав наших подальших дій.

– Ти навіщо знову спорядив Метеора? – насторожено глянув на мене.

– Чарльзе, це не він, – твердо сказав я.

– Як це? – не зрозумів шурин, забираючи у мене повід.

– Метеор у водилці, разом з усіма.

– А це?…

– Рівендел, – закінчив я замість Чарльза.

– Жуль, навіщо його вирядили? Він у забігах участі не бере, – Чарльз припнув коня до решітки його стійла і почав розстібати підпругу. – Чому номер на сідлі дев’ятий? Це номер Метеора у першій скачці.

– Річ у тім, що Деп знав про перемогу Метеора, – я вирішив не затягувати з правдою.

– Як? – Чарльз застиг із сідлом у руках.

– Він сам розкаже, – відступив я. Мені і самому кортіло довідатися, як мій друг виявив підміну, бо поки що він не розповів про це.

Деп кахикнув у кулак і вийшов наперед.

– Я повертався сюди, коли ви з Жулем пішли, – почав детектив діловито. – Впустив тут запонку. Коли увійшов, побачив, як хлопець, що скакав на Метеорі сьогодні, завів свого коня у комірчину, а цього, – Деп кивнув на наполовину розсідланого Рівендела, – поставив біля стійла Метеора.

– Може, то був якраз Метеор, – заперечив я.

– Ні, Жуль, – рішуче відхилив моє припущення Деп. – Метеора сідлали при мені. Я помітив на його ногах світлі місця, не білі, а якісь ніби сиві.

– Так, він дійсно має так звані «шкарпетки», – погодився Чарльз.

– От, – продовжив Деп. – До того ж, Метеор тупцяв на місці, хвилювався, а той інший стояв як вкопаний. Коли жокей вийшов через бічні двері, я наблизився до коня і розмотав бинт на одній нозі. Ніякої «сивини» там не було. Тоді я замотав усе назад і хутко поміняв коней. Після цього у конюшні з’явився конюх, Саймон, здається, разом з ним зайшов іще якийсь чоловік. Вони вивели Пегаса і справжнього Метеора.

– Кажеш, жокей? – Чарльз стиснув губи. – Ніколи б не подумав, що Джо міг таке вчинити. От паскудник! Ви не бачили його після скачки?

– Ні, – за двох відповів Деп.

– Жаль, що треба іти на третій забіг, – промовив Чарльз. – Я з нього три шкури спущу. Невже тут якась змова… – бубонів він, виходячи.

Я у задумі почухав потилицю.

– Деп, треба відшукати Джо, – я відв’язав Рівендела і завів його у свій законний денник, де він стояв до того, як за погану поведінку потрапив у стійло для покарання.

Я вирішив будь-що знайти Джо. Деп, не відрізняючись особливою цікавістю до дійства, що проходило на біговій доріжці, виявив бажання супроводжувати мене. В очах детектива загорівся ледве помітний сірий вогник, добре мені відомий. Мій друг явно передчував щось цікаве. Я ж про це і думати не хотів, бо для Депа цікавість представляли убивства або справи, що неодмінно з ними пов’язані. Для мене такі «веселощі» хоч і стали звичними, але я завжди чекав на них з осторогою.

Пошуки я вирішив почати з вагової. Це була невеличка кімната у будівлі іподрому, досить похмура і тісна, де стояло кілька приладів для визначення ваги жокеїв, але тільки 2 мали придатний для використання стан. Світло потрапляло до маленького приміщення через єдине вікно. Там сидів тільки повний надутий зважувач і підкручував один із працюючих пристроїв, настроюючи його перед зважуванням жокеїв.

– Містер Таллер, – покликав я його, – ви не бачили Джо?

Він повернувся. Це був неприємний суворий чоловік, з круглим червоним обличчям і вічно насупленою фізіономією. Його тут не особливо любили, але Чарльз поважав Таллера через добросовісність і абсолютну несхильність до інтриг і шахрайства.

– Бачив, – буркнув він. – Після першої скачки зважився і зник.

– До нього ніхто не підходив?

– Не чіпляйся зі своїми дурницями, – відмахнувся червонолиций зважувач і знову нахилився над вагами.

Від нього добитися інформації було важко, практично, неможливо. Деп мовчки усміхався одними куточками рота. Він ніби глузував з моєї незграбності у веденні діалогів, а сам навіть словом не обмовився. Здавалося, мій друг раптом вирішив просто подивитися, на що я здатен. Без сумнівів, Деп так просто не відступиться від справи, бо чудово знає, що мені добре вдається тільки описувати його подвиги.