Катерина Ічітовкіна - Ціна перемоги

– У мене тепер є Метеор, – з тінню насмішки сказав Чарльз.

– Твій Метеор годиться на мило, а не для кінного бізнесу.

Сандерс кинув останній злісний погляд на Чарльза і протупотів повз мене на своїх коротких ніжках. Я підійшов до шурина і поклав йому руку на плече.

– Не засмучуйся, Чарльзе, таких, як Сандерс, повно. Через одного негідника іподром не розвалиться.

– Жуль, я не засмучувався б, якби не Пегас… – зітхнув він. – Дорогий мені цей кінь. Батько подарував його Сандерсу прямо перед своєю смертю. Це останнє, що тато залишив після себе. Не розумію, навіщо він так вчинив із сином Наполеона.

У цей момент знову Чарльза покликали на скачку. Він мусив іти, не закінчивши свою розповідь. Я вирішив не повертатися на трибуну. Щось мучило мене. Не знаю як це назвати, але якесь відчуття загрози прокралося у свідомість. Деп мовчав, слідуючи за мною.

Ми стриміли біля спеціального пристосування для тренування коней. Учасників першої скачки, за яких відповідає сам Чарльз, поміщають у так звану «водилку», де втомлені коні повільним кроком ідуть під дією механізму, що крутиться і змушує їх крокувати. Так вони відпочивають після забігу.

– Жуль, ти засмутився? – нарешті подав голос Деп.

– Ні, – але відповідь моя прозвучала так нещиро, що детектив, звісно, зрозумів, як я себе насправді почуваю.

– Хіба погано, що такий скакун здобув перемогу? – Деп став переді мною, затуливши вид на коней.

– Він виграв вперше за 3 роки, – сумно мовив я. – Метеор завжди приходив мало не в кінці. Як так виходить?

– Ну, Жуль, так і виходить. Життя таке передбачуване, – потис плечима Деп.

– Ти хотів сказати «непередбачуване»? – виправив я його.

– Я рідко помиляюся, – похитав головою Деп. – Усе правильно.

– Але чому? – не второпав я.

– Я передбачив, що так вийде. Щось підказало мені, що кінь цей, Метеор, ну не може прийти в кінці з таким темпераментом.

– Що ж тоді з ним сталося?

– Йому влаштували перемогу.

– Хто? – мої брови ковзнули вгору.

– Я, – скромно опустив очі мій друг.

– Деп! – скрикнув я, уже не в змозі себе стримувати. – Що ти верзеш?! Як це?

– Жуль, нічого кримінального, – хитро схилив голову Деп. – Я просто повернув усе на свої місця.

– Та що? – від його незворушності мене брала злість.

– Коней, Жуль. Я повернув їх на місця. Де вони мали бути.

– Деп, – видихнув я, і слів мені забракло.

– Друже мій, не ламай голови, я тобі усе розповім, – він заклав руки за спину і покрокував до конюшні.

Я поплентався слідом.

Людей у конюшні було мало. Пара конюхів виводили останніх учасників сьогоднішніх скачок. Повз нас пройшов Саймон, тримаючи на поводі пару гнідих жеребців.

Деп спинився біля сусідніх денників Метеора і Пегаса. Я не знав, що саме замислив мій друг. Він прослідував до переходу з цієї частина конюшні в іншу. Конюшні на іподромі «Квінтер-Блю» розділені і стоять окремо одна від одної. Коні, що беруть участь у скачках, знаходяться у спеціальній конюшні, де не тримають тих, що призначені для розведення. Сюди ми і прийшли. Деп прийшов до одного з приміщень, що виконують роль підсобки. Там зберігаються сідла, вуздечки, інвентар.

Біля підсобок знаходиться стійло, повністю відокремлене від інших. Тільки над дверцятами вбудована невеличка решітка, яка зачинялася дерев’яною заслонкою, і є віконце, що виходить на вулицю. Таких стійл було декілька. Вони призначені для коней, які не можуть знаходитися поруч з іншими, бо надмірно буйні чи боязкі. Деп став біля одного з таких денників і кивнув на нього головою.

– Жуль, хто тут має стояти?

– Тут вчора поставили Рівендела. Він раптом став некерованим. Хоча таке буває рідко.

– Чому?

– Чому він зазвичай нормальний, Деп? – не зрозумів я.

– Та ні, друже мій, звісно, я не це мав на увазі. Просто, мене цікавить, чому він перед скачками став таким.

– Деп, при чому тут Рівендел?

– Жуль, він чорний? – не зважив на моє питання Деп.

– Вороний, – кивнув я.

– О, тоді усе зійшлося. Але ти скажи іще, він скаче?

– Ні, він не виявив схильностей до скачок. Надто повільний.

– А Метеор? Чому його випускають?

– Він же від Наполеона, а це показник.

– Ага, родовідна вирішує усе, – з розумінням сказав Деп. – Чому Рівендела тут тримають?

– Він підходить для навчання. Деп, може, поясниш, що відбувається? – я у повному нерозумінні справи підійшов до денника Рівендела і виявив там порожнечу.

– Жуль, чому коня немає на місці? – запитав Деп.